Життя – приємне самовбивство.
Коли ідеш, мов напролом…
Кого любив… І з ким любився…
Коли об двері бив чолом…
Коли останні друзі – падло.
Коли ти сам як Саваоф.
Дитя, що на підлогу впало…
Безумний вірус хворих строф.
(Іван Козаченко. Відеохронопис. К. 1994)
Івана Козаченка (1961-1999) забувати не можна. Ні як людини, ні, тим більше, як поета. Напевне що, одного з найглибших поетів свого покоління.
Внутрішня делікатність душі й драма самозгорання дивним чином поєднані у його поезії.
Світлий і трагедійний світ. Де ліричний герой нічого не змінить, лиш намагається увібрати в себе усі контрасти світу і злагіднювати їх між собою. Сливе неможливе завдання. Козаченку це вдалося. Якщо не в житті, то в смерти…
Євген Баран
