Сергія Пантюка, відомого письменника і видавця, я просив написати передмову до роману Ярослава Ороса «Тесла покохав Чорногору», на що він відповів: «Я зорієнтуюся, бо ж служу, вчора повернувся з коротенької відпустки, а сьогодні вже черговий по частині. Що буде завтра, не знаю. Тому наразі нічого обіцяти не хочу. Хоча Ярослава люблю і шаную, було б непогано “поєднатися” з ним у книзі»…
Не склалося, на жаль. Але на презентацію в Національний музей літератури України Сергій таки вирвався:
«… Ми познайомились із Ярославом ще на початку 1990-х. Я не пам’ятаю точно, мабуть, це був рік 1992. Бо книгу «Заповіти білих горватів» уже тоді прочитав. Її привіз із Києва Василь Кожелянко. Прочитав і збентежився. В уяві постав містичний, далекий письменник Ярослав Орос.
І коли познайомились, поговорили, завважив: у життя прийшла ще одна людина, яка змінить мою долю. Бо ті самі думки тривожили нас обох. Було просто розмовляти, щоправда, переважно мені подобалося слухати, а Ярослав говорив… Навіть зараз, на цьому зібранні, нічого з того не змінилося – за всі 30 років. От тільки маю сивини більше, а він – менше…
Що я хочу сказати… По-перше, таких письменників, як Ярослав Орос, читатимуть через 100, 200 і 300 років, це не весільні генерали, за котрими бігають по тусовках фанати і фанатики. Література – доля обраних. І так було завжди. У мільйонних 
накладах книг, які тепер видають і в Америці, і в нас, літератури, можливо, п’ять відсотків. А решта – попса…
Ярославе, скажу так: завжди вважав тебе своїм старшим братом. Твої ідеї завжди старався, скажімо так, не вкрасти, а творчо розвинути. Адже, будь-яка ідея, вона якраз для того й існує. Вперше у твоїй присутності кажу тобі щире дякую. Зазвичай говорю про мою вдячність тобі іншим людям, бо ти завжди присутній: де б не збирались зі мною, то завжди згадують Ороса. Тому що, як у молодості казав, я письменник-куркуль: не потребую «тус», спілки (Національна спілка письменників України…) – тільки хочу мати змогу розписатися, аби ніхто не вступав у статевий контакт із моїм мозком. І це прекрасно.
Я прочитаю коротенький текст – «Арій прощається». Він з’явився завдяки Ярославові. Не вважав цей вірш того вартим, але він став піснею й на ній уже виросли нові покоління.
Коли 2022 року ми приїхали на позиції, старшина мого підрозділу підходить і запитує: «Правда, що ти написав «Арій прощається»? Я відповідаю: «Ну, так». А він: «Ми росли на цій пісні». І йому 30-ти, по-моєму, ще немає. Далі я почав помічати, що він старається мене прикрити в бою. Кажу: «Ти що, дурний? Тобі 30-ть, троє дітей, а я старий. Що робиш?». Він відповідає: «Ти маєш вижити. Це все завдяки тобі».
Шість мелодій існує на цей текст. У різних середовищах його співають по-різному. У деяких виданнях пісня вже вписана без автора. Але цей текст створений завдяки тобі, Ярославе!..»
Анатолій Сєриков
Арій прощається
Як це часто буває, як рідко –
Вибір падає раптом до ніг.
Я сьогодні нап’юся, як дідько,
І рабів відлупцюю своїх.
Я тобі подарую півночі,
А півночі віддам самоті.
Шліфуватиму свастя золочене
На шоломі, мечі, щиті.
Я молитимусь Сонцю всевишньому,
Під його благодаттю засну.
Ти мене зрозумієш і вибачиш,
Що шалено кохаю війну.
Побажай мені ніжної смерті
І багато питної води.
Я упертий і дуже відвертий:
Хочеш – жди. А не хочеш – не жди!
