На все свій час. І розкидати каміння, і збирати каміння. Вчорашні новини (1 червня 2025 року, напередодні чергових перемовин України та Росії) про масштабне враження російських носіїв крилатих ракет на кількох аеродромах у глибокому тилу викликають чимало емоцій. Перелякані вибухами й димами росіяни в різних областях (здуру, нелякані) розміщують відео вилітаючих з фур дронів: “Оні лєтят! Смотрітє! Лєтят! Оні вылєтают откуда-то! Вон – водітєля фуры уже под руки повели…!”
І все це емоційно помережано красномовними невербальними “мєждомєтіями” в кілька поверхів. А в Чернігові що? Ось о 20:43 знову гидотно завила вже котра за добу повітряна тривога. Якщо їх рахувати, то можна просто очманіти.
Я ж асоціативно до українських дронів (які явно сірого сталевого кольору) пригадала прочитаний у травні роман відомого українського письменника Андрія Куркова “Сірі бджоли” (видавництво “Фоліо”, 2018 рік). Взяла почитати у міській бібліотеці ім.М.Коцюбинського.
Прочитала за два дні. Спочатку було нуднувато: моняються духовно звичайні мирні і цілком російськомовні донбасівські жителі України туди-сюди у 2014-2015 роках після появи “руського міра”, вони не обтяжені інтелектом, у кожного свої життєві гаразди чи 
негаразди, вони чекають на правду, мир, стабільність (як раніше), справедливість, принаймні, коли все довкола більш-менш зрозуміле, а воно ж ніяк до стабільності не наближається. Навпаки! Світ стає догори дригом. Люди тікають від війни, гадаючи, що це ж ненадовго, ну, на два-три тижні…
І от у селі залишаються двоє. Два закляті вороги мало не з пелюшок і більше – нікого. За селом – сіра зона. І саме село в сірій зоні. Їжі – катма. Кожен стук у двері чи вікно – до всирачки. Якісь вибухи десь, від яких дзижчить скло у вікнах й вібрує хата. Халепа для одного, що він бджоляр, у нього шість вуликів, а тут – сезон цвітіння наближається. Бджолам треба працювати. І він вирішує везти їх у Крим. Там мирно, квітнуть медоноси, але ж – кордони, татари, стреси такі, що ой-ой.
Далі я захопилася сюжетом, власними спогадами, емоціями тощо. Подекуди шкрябали мозок скальковані русизми (переклад явно з російської мови, як я зрозуміла) і деякі дивні невідповідності на межі усвідомлення, що такого не могло бути, бо я також там була в той час… Але то таке, моє власне сприйняття.
Загалом роман цілком прийнятний для читання. І одна моя колега навіть ховала його на горищі будинку, коли село перебувало під окупацією. Хоча хіба ті окупанти щось тямлять по-українські? Ой, я вас умоляю.
Так що, читайте! Ходіть до бібліотек! Шануйте бджіл!
Інеса Фтомова
