Культура

Щастя є стільки, скільки можеш взяти

Нині ніхто не читає російську літературу, а я вирішила перечитати славетне оповідання Солженіцина «Один день Івана Денисовича». Спонукала мене до цього стаття Петра Кралюка на сайті радіо «Свобода». Йдеться про українізми в мові російського письменника, який народився на Донщині, мати якого була українкою.

Здається, тих українізмів було ще більше, бо редактори змусили Солженіцина попрацювати над оповіданням, але і після просіювання у мові твору так і лишилася «думка», «хлопець», «Павло». Досить добре передано українську мову Павла-зека, згадано молодого хлопця, що хрестився перед обідом. Оскільки наратором є Іван Денисович, то він зауважує, що цей молодий хлопець, мабуть, «бендеровец» останнього призиву, бо старі вже не хрестяться, а російська людина не хреститься ніколи.

Дуже цікавим є написання «бендеровец» — послідовно, а не «бандеровец», що свідчить, що не тільки Солженіцин, а й редактори не знали, хто такий той Бандера або вважали, що він Бендера, або взагалі думали про молдавське місто Бендери. І нарешті останнє: це оповідання про те, що навіть в’язні таборів можуть відчувати щастя, що кожній людині відпущено стільки щастя, скільки вона може взяти, що щастя не залежить від місця.

Думка красива, але невірогідна. У таборі, де вічний шмон і вижиття, людина не може бути щасливою, або людина ця зовсім іншого типу — така, як Іван Денисович, людина, що змирилася з неволею. Таким і є російський народ. Один персонаж в оповіданні — інтелігент кричить московському кіношнику-зеку: мене хвилює, про що говорить мистецтво, мене не хвилює як. Цей інтелігент хоче, щоб у мистецтві була думка, котра допомагала б йому жити, точніше вижити.

Солженіцин у контексті Гулагу ретранслює думку про примирення і тихе табірне щастя. Немає у нього жодної непокори, неприйняття чи боротьби з Гулагом. Принаймні у прочитаному мною оповідання нема. Це оповідання –констатація, натуралістичне відтворення повоєнного гулагівського побуту.

Роксана Харчук

P.S.
До «Івана Денисовича…» ставлюся прохолодно. Для мене цей твір був і є демонстрацією покори типово російської людини. Українська людина не така. Це простежується в багатьох творах Солженіцина. Хоча українськості він не сприймає, навіть боїться її. Але Ви точно підмітили про шукання щастя в нещасливих умовах. Це чи не основна тема в його творчості. І це чи не найсильніше виражено в романі «Раковий корпус». Як на мене, то це найкращий твір письменника.

Петро Кралюк

1 Коментар

  1. Анатолій Пінчук

    Та на похованні Солжєніцина йому були віддані почесті, що «полагалісь» тільки генералам кгб ссср та генералам фсб рф…

Залишити відповідь до Анатолій Пінчук Скасувати відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.