Це прекрасно, що кожного разу я дивуюся наче дитина. Це означає, що щось не може прижитися, стати прижито-мертвим. Дивування – це один з найкращих станів, бо з нього починається людина, і по суті – з нього починається все. Український інститут книги, а точніше його експерти, укотре вразили (здивували) обраними текстами для перекладу на інші мови.
В один синонімічний ряд вони поставили антагоністичні за своєю філософією тексти. І це прекрасно, бо показує множинність життя, розмай його форм та широту літературного осягнення. Але розмаїття не свідчить ані про висоту естетичної планки, ані про глибину опанування того чи того явища, про яке йдеться у творі. Тобто тут разом з іменами військових-поетів є імена з виразним антивоєнним смислом. І в цьому немає нічого страшного, якби не наша війна.
Мова йде про роман Гасі Шиян «За спиною», в якому, як вже писав колись, образ добровольця спримітизовано до чоловіка, що не може знайти себе в мирному житті, маргінала, що не вміє пристосовуватися до цинізму та втікає від реальності у військовий стрій.
Як на мене – це найкраща ілюстрація українського добробатівця в Європі, особливо зараз. Просто в десятку. Дякую експертам та й загалом адміністрації УІК, що наша література репрезентуватиметься за межами країни такими текстами. Тобто добробатівець, який дає можливість жити експертам та авторці, є слабаком, що «втік» від рутинних проблем на війну. Себто він не той, хто дає можливість іншим бути через свою любов до мороку невідомого, до постійного шляху, поки він не обірветься десь в посадках на його дорозі, ні, він втікач.
Я думав, що в наших письменників після всього, що відбулося і відбувається, змінилася парадигма бачення. Ні. Я завжди думав, що письменники мають унікально тонкий інструмент чуття, що вони як ніхто чують фальш, кволонароджений рух, стильову зміну епох. Життя стало іншим, а відповідно і письмо. Та в нашому процесі, за винятком кількох імен, зміни дорівнюють нулю.
Такі описи ліжкових сцен, які «витягують» роман «За спиною» вам подарує більш-менш грамотний молодий солдат, розповідаючи, як в тиловому місті, на короткому відпочинку його рука плавно лягає на ніжну потилицю веселої хохотушки. По суті – це найпростіше в тексті.
Шувалова, Міхаліцина, Кузнєцова, Бабкіна (причин називати всіх – нема) – експерти справді думають, що це вершина сучасної української літератури? Якщо так, то мені їх суто по-людськи шкода. Ця хвороба має назву естетичний дальтонізм, вона на певному етапі розвитку стає хронічною і не піддається лікуванню. Тут хочеться їх обійняти і плакати через те, що вони не вміють бачити прекрасне.
Як і члени журі шевченківської премії не вміли побачити і прочили Бориса Гуменюка. А це, друзі, достеменно говорить про профнепридатність. В цьому випадку – профнепридатність цієї групи «експертів». Говорю зараз не про лобіювання, а про результат.
В цій ситуації є ще один тонкий момент – у списку є військові. Особисто для мене це дуже важливо, але і вкрай відповідально. Оці всі «написано в окопі, на коліні, між плотними контактами, на зворотній стороні портупеї…». Ці всі метафори залиште критикиням, їм це нравицця. Бо є військові, що на війні живуть так, наче на літературній резиденції. Що не рік-два ˗ книга, що не три дні – новий текст, і памятайте між чим він написаний. Правильно, між контактами.
А якщо серйозно, то на війні щільність роботи та тренувань настільки висока, що не те щоб писати, читати, – думати про тексти немає часу. Наголошую – у мене немає жодних претензій до військових імен тут. Просто хочу пояснити ситуацію хлопцям, щоб вони не потрапляли в пастку власних амбіцій, коли їхні імена юзають, щоб на їхніх спинах зайти в тему, бадяжать хорошим вином кисляк. Знаю військових, що пишуть-видають, або пишуть до шухляди, але звідки експертам про них знати, і знати про те, як вони це роблять? Вони знають те, що їм показали, наче дитині показують щось у вікні і вона думає, що те, що показано за вікном і є увесь світ.
Богдан Пастух
