Якщо і через сімдесят із гаком років після смерті людина викликає такий інтерес і провокує такі бурхливі суперечки, то можемо собі тільки уявити вибухову силу цієї особистості за життя. Шалена енергія і вітальна харизма Вининченка – це те, чого часто так бракувало (і бракує) українським провідникам на крутих віражах нашої історії. Так-так, тієї самої, яку Винниченко радив вивчати із бромом.
Без визвольних змагань 1917-1921 років, з усіма їхніми злетами і прорахунками, про жодну незалежність 1991 року не було б навіть мови. І Винниченко, як не крути, один із суперечливих символів тієї доби, коли українці були Богами. Автор усіх універсалів Центральної Ради, перший керівник уряду уярмленої нації після 300 років її бездержавного існування. Спробуйте перебрати на себе адміністративні функції на такій території, налагодити роботу банківської системи, виплату пенсійного забезпечення, вирішнення тисячі інших побутових проблем.
Це не горлянку на мітингу драти з патріотичними гаслами. І ні за що не відповідати. І це за умови, що для організації роботи кабінету міністрів немає навіть банальних стільців для сідниць генеральних секретарів (міністрів). Стільці голова уряду купував за власні гроші. Це не відродження центральноєвропейських Чехословаччини чи Польщі, національних лідерів яких виплекала відносно ліберальна, а якщо порівнювати з Росією, то просто – взірець конституційної демократії, Австро-Угорщина.
Ліві погляди Винниченка – загальноєвропейський тренд початку століття. І українські діячі не стали тут винятком. Тим більше безглуздо судити їхні тодішні погляди знаючи тепер наслідки людиноненависницького ленінсько-сталінського експерименту над людьми. Тоді це було не так очевидно. А століття гноблення мільйонів селян купкою російських і русифікованих поміщиків вимагали помсти і справделивості. У часи, коли Винниченко сповідував соціалізм, ще навіть сто років після скасування кріпацтва не минуло. Одне-два покоління відділяло прагнення соціальної справедливості Винниченка від торгівлі живим товаром.
Щодо нібито його загравань із Росією, то якби Росія не вважала Винниченка ворогом, то на хвилі “вєлікай пабєди” повернула б якщо не його самого до СРСР, то бодай його твори в культурний обіг на УРСР. Так, як це було зроблено з не меншим за Винниченка ненависником більшовиків Іваном Буніним. Сталін пробачив Буніну його антикомунізм і розпорядився виписати після війни радянський паспорт. Так, Бунін ним не скористався, але в СРСР знову стали друкувати його твори. Винниченко не тільки не отримав паспорта, але й його твори залишалися під забороною до кінця 80-х років.
Українці мали би пишатися, що з-поміж діячів національної культури мали письменника такого масштабу, як Володимир Кирилович, а не займатися полюванням на відьом. Не так багато у нас гарних письменників, щоб розкидатися такими талантами, як Винниченко.
Тим більше безглуздо судити про людину за його характером. Найвидатніші діячі світової культури в реальному житті часом були наймерзеннішими особами, проте це жодним чином не може применшити їхнього внеску до скарбниці надбань людства. І Винниченко – не виняток.
Юрій Чорней
