Коли останні сили тануть
І я готовий відступить,
Мені то голос Ярославни,
То голос матері звучить.
І відчуваю,
Що за мною
Стоять ліси мої
Стіною,
І схили рідного Дніпра,
І заповідана Софія,
І та Батиєва гора,
Яка не визнала Батия…
(Леонід Талалай. Луна озвалась на ім’я. Лірика. Київ. 1988)
Наше спілкування з роками стає все вибранішим. Для декого воно закінчується спілкуванням із самим собою. Моє спілкування з книжками має ту особливість, що є автори, до яких я повертаюся, свідомо чи випадково.
Одним з таких авторів, з яким мене познайомив у 2000-му Володимир Базилевський і до яких я невипадково повертаюся, є Леонід Талалай – один із найяскравіших українських ліриків кінця ХХ- поч.ХХІ ст.
Попри простоту і відкритість, глибинно трагічний український талант. Завжди знаходить можливість розмови із читачем, після якої поглиблюється відчуття ностальгії і біль утрати.
Євген Баран
