Ранок. Скролю стрічку. І ось – знову «наїзд» на творчість Гончара. Тепер від Андрія Кокотюхи. «Сірий, плаский, нудний, пафосний» – таврує. А заголовок від «Апострофа» сипле сіль на рану: «українського літературного класика знесли з п’єдесталу». Серйозно? Вкотре маємо банальний приклад – моська тявкає, а медіа підхоплюють і поширюють. Звісно, кількість переглядів, коментарів, вподобайок, відтак рейтинг – епатаж, як основа шоу-бізнесу, навіть не стільки бізнесу, як заробітчанства.
Що цей «критик», окрім того, що свого часу в школі «проходив» «Прапороносців» читав з Гончаревої воєнної прози? Може «Людина і зброя» – теж плакат?
Знову твори письменника виривають з історичного контексту, намагаються принизити їхнє виняткове значення, коли вони виходили з друку, який вплив мали на читача, на суспільство саме на той час. Саме «Прапороносці» Гончара із яскравими образами українських воїнів, їхньою жертовною боротьбою з нацизмом, ламали нав’язуваний москвою стереотип сприйняття українців як «прєдатєлєй», який досі так активно мусується рашистською пропагандою.
Як на мене, недооціненим залишається особливо близький мені Гончаревий «Циклон», з глибинним розумінням письменником мови кіно, показаним в романі через роздуми 
головного героя – кінорежисера Богдана Колосовського. Тоді, читаючи роман, прийшов до висновку: маючи видатного письменника, Україна втратила, як мінімум, непересічного режисера Олеся Гончара.
Тільки вчитайтеся, як письменник передає своє розуміння потуги монтажа: “…монтаж — це не просто склеювання, що з безлічі можливих варіантів мусиш знайти один найвірніший — непохибний удар пензля художника! Крім знання, тут потрібна інтуїція, дар передбачення, дар ясновидця. Саме тут і розкривається, хто ти: митець чи ремісник. Ставиш поруч два кадри, віддалені простором і часом, визначаєш їхнє художнє сусідство і мусиш безпомильно, отим надчуттям відгадати, які асоціації це сусідство викличе, якщо викличе взагалі… Навіть добрий кадр тут може вмерти або подесятеритися силою… Тут ти композитор, і від тебе залежить, чи бурю викличуть твої кадри, чи промайнуть як непомітність, нікого з глядачів не торкнувши, пропливуть сіризною сліпої холодної стрічки…”
Уявити не можу, що ж тоді Кокотюха ще скаже про українське поетичне кіно з його «сонцесяйними» героями, як він висловлюється про персонажів “Прапороносців”…
А сприйняття Кокотюхою творчості Гончара – таке ж примітивне, схематичне, як і його твори. Такий собі трампізм від літератури. Але ж, скажете, які тиражі – “піпл хаває”…
Втім, вдячний Андрієві Кокотюсі, хоч так привернути увагу не до своєї персони, а до постаті Олеся Гончара. Вкотре переконуюся, що треба не зупиняти наші спроби від 2018 р. пробити стіну нерозуміння архиважливості завершення кінопроєкту “Олесь Гончар. Записки з полону. Документальний кінопроект”, (автор сценарію Sergiy Trymbach, режисер Andriy Mykhaylyk, тизер див. в коментарях).
Андрій Михайлик
