Культура

Три роки без Володимира Панченка

Три роки тому, 14 жовтня, на Покрову – свято воїнів, свято весіль та прощення – Володимир Панченко пішов від нас у позасвіти. У цей день багато чого пригадується і думається про Нього. Полишаючи Одесу і переїжджаючи в Кіровоград – він був радий. І одна з причин його задоволення – він позбувся посади заступника декана Одеського філфаку: у нього була відраза до адміністрування…

Мало хто знає, що він був чи не єдиним з народних депутатів Верховної Ради того пам’ятного першого скликання, хто відмовився від київської квартири. З усіх народних обранців, він був єдиним депутатом, який шукав можливість у вільний від засідань час відвідувати чи то читальний зал наукової бібліотеки імені Вернадського, чи то державний архів.

Ректор і засновник Могилянки Вячеслав Брюховецький в його особі готував собі заміну. І коли настав час і він звернувся до Володимира Панченка з настійною пропозицією – той відмовився.

Він був фанатом своєї справи. Якось легко і органічно знайшов своє місце в науці про літературу. В 23 роки – кандидат наук. Став видатним майстром літературознавчої есеїстики, суто наукова змістовність його праць набула вишуканого стильового вирішення. Зразкове літературознавство з людським обличчям.

«Неубієнна література» (2007), «Сонячний годинник» (2013, 2019), «Кільця на древі» (2015), «Літературний ландшафт України ХХ століття» (2019), які разом із «Повістю про Миколу Зерова» (2018) – усі ці книжки, які з’явилися в останні роки, у своїй сукупності стали не просто помітним, а видатним явищем у нашому літературознавстві – явищем, яке ще потребує осмислення та належного поцінування.

А вже потім, після того, як він покинув нас, до нас прийшли книжка про Тараса Шевченка та «Зупинитися і озирнутися» (1920). Вражаючі передмови до цих книжок він писав вже обезсиленим страшною хворобою — за кілька тижнів до свого відходу в інший світ.

Зараз всі його книжки – на окремій полиці біля мого робочого стола. На відстані протягнутої руки. Як ніколи раніше часто звертаюся до них, відкриваю на першій-ліпшій сторінці одну з них, і, буває, не зважаючи на постійне перебування у часовому цейтноті, годинами не полишаю її. І відчуваю вину перед Володею, перед його пам’яттю через те, що при його житті так мало писав про ці його книжки, не пропагував їх як рецензент-поціновувач. Все відкладав «на потім»…

Як людина з немалим досвідом науковця, все більше переконуюся, що постать Володимира Євгеновича Панченка належить до НЕПРОМИНУЩИХ явищ нашої науки та культури.

Дякую долі, що ти, Володя, був з нами…

Григорій Клочек

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.