Українські видавці припиняють співпрацю з авторами, які підтримують російську мову, які самі розмовляють російською, українська для них — спосіб надрукуватися. З ними видавці припиняють співпрацю без суду і слідства, після дописів у ФБ. Війна, до речі, сприяє такому процесу. Дехто обурюється. ФБ — це доказ, до речі. Усе, що ми там пишемо, — доказ, бо це публічне висловлення своїх думок і переконань на письмі.
Думаєте даремно Марк впроваджував цензуру? Недаремно, бо не можна нікого ображати. Як же ж це огидно написати про батьків з паспортами України, які виховують дитину чи й дітей в атмосфері російської, перевертнями? НЕ МОЖНА.
До речі, першими цих російськомовних дітей, але на той час без українських паспортів, бо України не існувало, перевертнями назвав Шевченко. То він давно помер і «Розриту могилу» зовсім не обовʼязково читати в школі, бо вчителька могла б сказати і на початку 1990-х у київській школі: перевертні — це ви, це ми, бо усі тоді масово розмовляли російською. І всє харошіє люді!
Так от все навпаки — люді нєхарошіє. Якби мова була живою істотою, то українська мала б тіло побите, струс мозку, синці під очима, а деякі органи взагалі б опинилися у кошиках донорів. Бачите, національне будівництво — річ жорстока. Національне і державне будівництво неможливе без критеріїв, які визначає спершу суспільна думка, а тоді ці критерії мають і правове оформлення. Іноді трапляється й навпаки, бо закон — це люди, які його виконують.
Видавці мають право на власну видавничу політику. Це право вони собі гарантують тим, що їхній бізнес є приватним, не фінансується з держбюджету. Там, де починається держбюджет, там закінчується власна політика.
Я твердо переконана, що українська видавнича справа може бути вже нині бізнесом, можливо, не надто прибутковим, але прибутковим. Вже є українські читачі, їх ставатиме дедалі більше. І ці читачі можуть підтримати видавця. У такому випадку їхні критерії набирають суспільної ваги. Отакий механізм.
Чудово, що він є, бо ми звикли: держава дає кошти — видавець друкує — читач купує. А тут раптом виявилося, що читач не купує, бо між ідеями автора в книжці і в житті — прірва. Не хоче такої книжки читач. Це і називається — живе суспільство. Письменники мають думати, коли пишуть свої дописи у ФБ. Якщо чесно, то вони і в книжках часто ніфіга не думають.
Наприклад, жодний із наших нещодавно українізованих письменників так і не написав про свій російськомовний досвід, не показав самого механізму переходу, не висловив жалю з того приводу, що рідна мова — цінність, яка здобувається ціною власного життя.
Роксана Харчук