Культура

У Ломівку, до Олеся Гончара

Ну от…
Мушу розказати про унікальний музей, якого нема на карті України, але куди мене привезла дорога мені Любов Василівна Мірошніченко.

Як виявилося, знаходиться музей у місті Дніпрі, точніше, на лівому березі річки Дніпро, там, де на початку 20-го століття було ще козацько-рибацьке селище Ломівка, і в цій Ломівці 3 квітня 1918 року в сім’ї наймитів Тереня Беличенка і Тетяни Гончар народився майбутній класик української літератури Олесь Гончар.

Не буду переказувати непросту, заплутану долею біографію відомого письменника. Скажу лише, що смерть матері розлучила Олесевих батьків. Згодом у батька з’явилася нова сім’я, діти, а Олесь ріс сиротою – виховувався у родичів по матері – діда й баби Гончарів… Звідcи й прізвище… Було те у селі Суха на Полтавщині, потім вчився у Харкові, звідки пішов на фронт, та все ж по війні повернутися в Ломівку, на вулицю Клубну, 25, де жила його старша, єдина і улюблена сестра Шура із великою сім’єю.

А зовсім недалечко, на цій же вулиці, височів, як і височіє Собор, описаний прозаїком в однойменному романі, що наробив йому стільки слави і «неслави»… Але живий і відновлений у всій своїй величі і красі.

А ось на світлинах та маленька, і тепла, як казкова рукавичка, хатка, що не тільки приютила сироту-фронтовика, а й надихнула його на творчу працю. Так, саме тут Олесь Терентійович, «довчаючись» у Дніпропетровському університеті, який нині носить його ім’я, написав свої зворушливі оповідання «Модри камінь», «Чари комиші», і головне – знамениті «Прапороносці!».

Хай і романтичну, але оптимістичну повість про те, як людське і Боже перемагає в людині навіть в найжорстокішому пеклі війни. Та, мабуть, найбільший письменницький подвиг юного Олеся Гончара полягав у тому, що він чи не вперше в під-колоніальній століттями літературі показав українців на війні у всій величі і чеснотах національного характеру – мужніми, гуманними, чесними, з розкішним почуттям гумору.

Всього два роки – 1945-47 – жив Гончар у цій хатині, ходив цим садом-городом… А потому поїхав у Київ і повернувся до сестри Шури, як вона згадувала, письменником.

Олександра Терентіївна, ця сестра над усіма сестрами, прожила 102 роки і заповіла з хатини зробити Олесів музей.

Тим паче, що все своє життя, уже знаменитим письменником, він любив сюди повертатися, в цю хатину, на вулицю Клубну, навіть тоді, коли Ломівка стала «царським селом» тогочасної компартійної еліти…

Сьогодні приватним музеєм Олеся Гончара опікуються університет його імені в особі директора на громадських засадах Наталії Михайлівни Щербак. Ось вона на світлині разом з майбутнім слідчим, студентом ДДУВС Ігорем, який писатиме наукову роботу про творчість О.Гончара під керівництвом доцента Любові Василівни Мірошніченко.

Коли ми приїхали до музею, на садибі, де живуть вже інші люди, нікого не було, тож мали вдосталь часу подихати тим повітрям, який дихав класик, намилуватися розкішною природою, садом-виноградом, набутися в хатинці, де він написав перші свої твори, які зробили його наймолодшим класиком української літератури, роздивитися кожний експонат, який насправді і не здавався експонатом, та й настрій у двох кімнатках панував такий, ніби Олесь Терентійович щойно вийшов прогуляти в сад-виноград, чи пройтися до собору, врятованого його «пером».

А тоді відчинилися двері і зайшла жінка, висока, статна, шляхетної «гончарівської вроди». Віра Гаврилівна Сесь – племінниця Олеся Терентійовича по сестрі Шурі. Живе Віра Гаврилівна неподалік, тож почувши, що приїхали до «Дяді Олеся» гості, принесла нам … вечерю!

Пельмені і налисники власного виробництва…

А мені ще й подарунок зворушливий – капчики, власноруч виплетені, щоб я їх взувала, спати лягаючи, і щоб мені ноги не мерзли… І це було сказано так просто, по-рідному, що я аж просльозилася… Ось на фото, ми удвох, і я в капцях!

У відповідь я подарувала музею свій роман «Між пеклом і раєм», удостоєний 2008 року Державної премії імені Олеся Гончара.

А потім ми довго розмовляли, більше слухаючи розповіді Віри Гаврилівни та Наталі Михайлівни Щербак про родину Гончарів, дружбу із сестрою, історію створення музею….

Вечоріло.
Пора було на київський поїзд. А так не хотілося виходити з «Олесевої хати», як з рідної…. Мир Вашому дому, Олесю Терентійовичу!

Галина Тарасюк

1 Коментар

  1. Галина Тарасюк

    Дякую! На жаль, у текст вкралася помилка: Точніше буде читати ” не після розлучення батьків”, а після “смерті матері, яка розлучила Олесевих батьків… Згодом у батька з*явилася нова сім*я, діти, а Олесь ріс сиротою – виховувався у родичів по матері – Гончарів… Звідки й прізвище…

Залишити коментар до Галина Тарасюк Скасувати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *