Як відомо, Андрій Кокотюха не любить вареників, борщу, теплого літа, Оксану Забужко, Джойса, Кафки, Єрмака, Пруста, і Олеся Гончара. Я до Гончара якось рівно ставився, без зайвого пієтету і великого літературно-читацького інтересу. Але мені сподобалося, як написав Антон Санченко.
Олесь Гончар створював український “вайб” в атмосфері найбільш гнітючого совіцького сірого болотного мороку. Це був український письменник, з українською мовою, з українським патріотизмом і українським духом. І в “Соборі” і в “Тронці”, і навіть в “Прапороносцях”.
Не всі були Стусом. Завдяки цій диференціації ми й збереглися, коли зберегтися не мали й, по-суті, не могли…
Павличко, Драч, Малишко, Вінграновський, Білаш – теж в УПА не воювали, і не підривали динамітом російських потягів біля хутора Михайлівського. Вони ходили на з’їзди комсомолу та з’їзди партії, писали в “Літературну Україну” статті про керівну роль КПРС в сучасній українській літературі.
Так вони виживали… Так вони, по своєму, щиро, берегли свою Україну… І десь там, за чаркою, у березі, коли нікого поряд не було… Вони ніколи не перейшли межу. Ту межу, за якою українець стає малоросом, яничаром, манкуртом …
“Сорочку мати вишила мені. Червоними і чорними нитками”. Це – наш Павличко і наш Білаш! І Гончар наш!
Віталій Чепинога
