Прочитала публікацію Ігоря Царука про академіка Петра Толочка, любителя руского міра, якого не стало рік тому. Читала і думала про те, що рідну Україну в усі часи було важко любити. І небезпечно. Та ще й коли поруч сусід поманює золотом і славою. А вдома добре, якщо невизнання і забуття, а не тавро «націоналіста» і «ворога народу».
Нам століття нав’язували ерзац-любов до своєї Батьківщини з червоною зіркою на кремлі. Кодували на майбутнє. Не так багато змінилося і сьогодні. Особливо сьогодні, коли Україна у вогні, а на її захист треба заганяти силою.
Бо ті перші, що добровільно стали на захист рідної землі, що любили її по-справжньому, або загинули в боях, або ж повернулися скаліченими духовно, і часто – фізично. Коли відповідальні чиновники грабують, зраджують і знекровлюють Україну, а їхні діти жирують за кодоном на крадені у нас гроші. Коли мільйони здорових чоловіків заховалися за жіночими спідницями десь у Європі чи й ще далі.
А скільки сьогодні українців-зрадників перебігло до росії! І не тільки перебігло, а й у мікрофони пропагують ненависть до українців, пророкують роздробленість України, знищення її державності.
Я розумію, чому мій історичний роман «Тобі скажу», виданий кілька років тому, викликав таке несприйняття своєю історичною правдою. Його навіть відмовився закупити Український інститут книги для бібліотек, хоча «Парламентське видавництво» подавало роман з великою надією.
І як було закуповувати для тисяч українців, коли там лейтмотивом звучить: “Князь Олег, як годиться, привітав усіх у своєму домі, а вже опісля, вже не за столом, він скаже своє слово – гнівне і суворе. І обнадійливе для руської землі. Вистраждане княже слово, ніби міцний вузол, пов’яже між собою руські землі: від моря до моря, від суші до суші. І на сотні літ, і на тисячу”.
Тепер бачу, що коли б писала з матюками й загравала з руським міром, то може б і Шевченківську премію дали. А так, що ж…
Цього року донька взялася перечитувати всі мої романи. Коли перечитала, сказала: «Знаєш, мамо, чого найбільше прослідковується у твоїх книгах – любові до Украни й болю за свій народ». І це не моя нарочитість. Я приречена на любов до своєї землі й свого знедоленого народу. І це мені дорого обходиться в рідній Україні.
А що ж Петро Толочко? Він прожив своє життя (87 років) у достатку і славі. І до лампочки йому тепер все, що про нього скажуть і напишуть. Треба було писати й казати за життя академіка, а не в пустий слід. І шанувати також треба за життя.
Валентина Мастєрова
P.S.
Свого часу Петра Толочка за профнепридатність потурили з Інституту історії. На замовлення партії він “зарізав” історичний роман Івана Білика “Меч Арея”. А ще відома його неабияка любов до “спільної колиски трьох відомих народів”… Треба розуміти, за таке в нас дають не те що Шевченківську премію, а Героя України.
Олег Маховський
