Світ знечвиднів на вроду; навіть владарів обертають за своєю подобою; запекла війна без перепочинку; світ потвор донищує останні осідки, де ще народжуються (…); Який то вже гріх, як забуто на ймення найперший гріх; Віддавати понад силу й не одержувати нічого; спустошення духовне й фізичне;
Література ілюзій; коли ціле покоління творящих опромінена ненавистю до того, що є насправді література; література вмирає не через зубожіння жанрів, але щоразу од зненависті до неї;
Завдання літератури було розгадати сатанинський сенс доби; що вона й не зробила; Та й замало афоризмів; нам прагнеться більшого словесного масиву, аби заховати в ньому свою неміч промовляти самими лиш гаслами;
Ганс Георг Гадамер в есеї “Філософія і поезія”: “герметичний характер… лірики у вік засобів масової комунікації стає очевидною необхідністю. Яким іншим способом вивільнити слово з потоку інформації?”; Якби людина володіла усіма знаннями про своє існування, то це існування втратило б усілякий сенс; тому людина мусить здогадуватися; у цьому її порятунок і, можливо, найголовніше призначення;
Нас до неможливого примушували; не тільки брехнею жити, а й бути оптимістами; Маразм довколишнього породжує або виродків, або інтелектуальних покидьків, або абсурдних стоїків;
Антоніо Мачада писав; держава має дбати не про плекання еліти, а про освіту народу, який витворюватиме еліту.
(В’ячеслав Медвідь. Крик сови обійняв тишу ночі. Книга намовлянь (2022-2024)
// Харків LIT. 2025. # 19. С.87-119)
Давно не читав Медвідя. Оця публікація в журналі “Харків LIT” нагадала мені, що В’ячеслав Медвідь залишається одним з найглибших письменників нашого часу. Бо тільки сильний талант має здатність боронити фортецю власного духу, навіть, коли тебе не зауважують чи не знають. У боротьбі з байдужістю перемагає той, хто іде.
Євген Баран
