«Немає у мене ні кумирів, ні ідолів, ні вдаваних, ні справжніх, тому й з подивом поглядаю на літературних фанатів, бо завтра вони оберуть собі нову жертву. Невже їм не буде соромно? Чи це не вважається за зраду? (Одне яблуко. 6.11.2012); Доля правдивого інтелектуала – завжди виходити надвір посеред дискусії, або не брати в ній участі. Бажано, ніколи. (Постмодернізм забороняє. 11.11.2011);
Ні, ці часи недобрі. Це – лихі часи. І не можна читати будь-що. Не можна, щоб тебе примушували щось читати, і ставати таким, як усі. Чим більше нас закликають бути самими 
собою, тим більше ми стаємо такими, як усі. (Пісок. 12.11.2011);
Те, що для людей не має жодної цінності, якраз найцінніше. (Горностай у снігу. 26.12.2012)”.
Книжка щоденників 2011-2012 років Галини Пагутяк “Кожен день інший” (Львів. 2013) є однією з найчесніших в сучасній українській щоденниковій літературі. І не тільки тому, як говорить сама авторка, що “насправді письменники набагато відвертіші у романах, аніж у своїх щоденниках”, а тому, що зрозуміла мету написання: “Щоб переконатись самій і переконати інших: наше життя не суцільна смуга одноманітних днів, які ми намагаємось урізноманітнити. Кожен день – не схожий на інший, кожен день – це перемога над смертю і забуттям, і кожен день може виявитись останнім.Тільки тоді ми будемо цінувати себе і шукати власну неповторність серед шорстких стін буття”.
Письменниця знайшла ту форму щоденника, яка дозволила їй виповідати враження і сюжети крізь призму особистого сприйняття. І хоча це написано на основі одного прожитого року, – за принципом: мудрому досить, – щоденник Галини Пагутяк, хоча й означений сюжетними заголовками і має датування, – насправді є писанням без початку і кінця, яке можна перечитувати з будь-якого запису. Таким собі варіянтом вічної книги.
Щось подібного я нині зустрічаю у фейсбучних записах Миколи Васильчука, хоча в нього відсутня фактичне висновкове авторське слово як таке. І це теж авторська позиція. Бо що таке є наше приватне життя в горнилі цивізаційних збройних конфліктів, – маленька трісочка, яка живить вогонь людського самознищення. І тільки настрій, якийсь випадково згаданий сюжет, витворюють повноту опору обезличенню і забуттю.
Євген Баран
