Культура

Відверті спогади Тараса Федюка

«Всяке життя завершується крахом. Яким би «успішним» не був митець, скільки б йому не обломилося слави, нагород і срібняків, все’дно він перед смертю відчуватиме, як збудована ним сірникова криничка хилиться й розсипається на хаос складових. І треба бути цілковитим ідіотом або самозакоханим дурнем, аби сподіватися на щасливе завершення намагань, а отже – і на повну гармонію між собою й собою створеним.

Ти ніколи не зробиш всього, що міг, не матимеш всього, що заслужив, і всі твої скарби вкриє пил: не важливо – в музеї чи на занедбанім горищі”.

“Взагалі острів був сповнений сексуальної енергетики. Під нашим “Інтуристом” надвечір збиралася велика зграя дівчат. Стільки красивих дівчат вкупі я ні до, ані після не бачив. І всі – по 5 баксів. Господи… Але я щось необережно виліз на слизьке. Завдання моїх спогадів – це здати інших, а не здати себе самого…”

(Тарас Федюк. Спогади. Тернопіль. 2024)

«Спогади» Тараса Федюка чи “С/по/гади”, як графічно це слово розбите на обкладинці книжки, супроводжують два епіграфи: “Немає гіршого для письменника, ніж знати іншого письменника, а надто – кількох інших письменників” (Чарльз Буковскі); “… який сенс у спогадах, якщо вони не відверті” (Томас Манн).

Почну з того, що с-по-гади Федюка відверті й талановито написані, не дивлячись на те, що там розповідається не про одного письменника, а про цілий гурт, і виповідається індивідуальна історія свого заангажування у літпроцесі останніх 50 літ. Головне, у них є внутрішня динаміка й своя драматургія. Порівнюю це зі спогадами Миколи Руденка, які читав паралельно, поки зовсім книжка Руденка не лягла в куточку дочікуватися своєї черги, хоч і залишилося ще сторінок 200 з 600 з гаком.

Будь-які спогади не справджують читацьких сподівань, включно зі спогадами Казанови і щоденниками Аркадія Любченка. Але вони завжди є самодостатніми, коли їх пише самодостатня людина. Тому спогади завжди треба сприймати не з дзвіниці очікуваних сенсацій (побутових, інтимних, літературних, політичних еtc.), а з погляду динаміки, авторської відвертості (тут як ніколи є доречною думка Сенеки: коли можеш – говори сміливіше, коли ні – говори відвертіше) і стилістики.

Щодо фактажу і його оцінок, то вони завжди суб’єктивні, навіть коли автор намагається дистанціюватися від особистих симпатій чи упереджень, витворюючи іншу реальність про- і пережитого.

У цьому сенсі спогади Тараса Федюка є сливе взірцевими з його іронічним і самоіронічним поглядом на життя.

Євген Баран

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *