Вороги з любови

Перечитую статтю Лесі Українки «Малорусские писатели на Буковине» і її варіянт «Писателі-русини на Буковині» (1900), і ловлю себе на думці — на фактичному світоглядному нерозумінні Лесею Українкою цього письменства. Особливо там, де тичеться Стефаника: і є наступником Федьковича, і малює переважно сільський пролетаріат, і закидає однотонність його малюнків, і не любить ліричних акордів.

Ото справді мав рацію Юрій Морачевський, говорячи про ворогів з любови.

Ця інтерпретація лише помножила «народовський» дискурс про Стефаника, перетворивши естета в маргінального народника. Так тривало до початку 90-х років ХХ століття. Пригадую, як на Першому Конгресі МАУ в 1990 році, Олександра Черненко, закликаючи відпустити Стефаника з селянської в’язниці інтерпретацій, шпетила, як школярів, Федора Погребенника і Миколу Грицюту…

Євген Баран

P.S.
Навіть генії не завжди в змозі зрозуміти геніїв, що тоді хотіти від простого люду?..

Богдан Боґусь Гасюк

***
Війна світоглядів, у якій стереотипи беруть в полон не лише рядових обивателів, але і «маршалів літератури». Війна триває…

Олександр Косенко

***
Євген! Колего! Раджу не сумніватися в правильності Лесиних думок. До неї просто треба ПІДНІМАТИСЯ. І намагатися її зрозуміти.

Григорій Клочек

***
Григорію Дмитровичу, вчений, либонь, тим і відрізняється від «дресированого», що позбувся страху перед зграєю академічних «однодумців», не боїться звинувачень у «єресі», має снагу та достатньо ерудиції на пошук, і у своєму пошуку спроможний вийти за межі стереотипа, котрий за багато поколінь поклоніння авторитетові перетворився на догму. Саме так і відбувається розвиток будь-якої наукової думки. Коли літературознавство це — наука. А ця наша «наука» за дуже рідкісними виключеннями (Баран, Ковалів, Соловей…) ще і донині живе за печерними канонами соцреалізму. Переконувався і продовжую переконуватися.

Олександр Косенко

***
Сашко! У мене немає часу на дискусію. Багато роботи. Вибач.

Григорій Клочек

***
Я хіба пропоную дискусію? Я лише виклав КОНСОЛІДОВАНУ думку чималої літературної спільноти, котра, власне, і є результатом та наслідком багаторічних дискусій. Є світ написання та захисту дисертацій, як шлях до омріяної кафедри. І тут ніхто із «вельмож науки» жодним чином не дасть порушити канон та вийти за рамки «генеральної лінії», окресленої дисертаціями наукових керівників. А є СВІТ ЖИВОЇ ЛІТЕРАТУРИ, який можна вивчати, узагальнювати, відслідковувати шляхи розвитку… Це і робиться. За кордоном. Робиться, аби потім стати матеріалом для чергової дисертації нашого «дресированого»…

Олександр Косенко

***
За тим же принципом Лесю Українку, як і Василя Стефаника можна розглядати, як бідну селянку з селянським світосприйняттям, що, власне, і робилося в радянські часи. Замість мислителів і титанів світової літератури ми отримали образ мужицького письменника, котрий досі так подають і сприймають. Читали біографію Українки з шкільного підручника? Там нема Лесі — письменниці масштабів і горизонтів. Але є бідна слабонька дівчинка, яка не виділа світу, яка не мала, що їсти і страшно бідувала і через то, і лише через то, писала. Не розуму вона, але слабости завдячує своєю творчістю — отак нам те подають. І оці знимки маленької, сільської дівчинки в національному строї з грабельками в руках. Немає там Лесиного титана, як нема і Стефанівського, і інших теж. Тому сміло можемо розглядати їх усіх, як хлопів з нещасною долею, які через безвихідність взялися за перо. Це так в порівняння. Адже ці всі матеріяли теж великі професори писали, вони ж знають. А писали на основі помилкових тверджень, стереотипів і часто думок сказаних зопалу, особистого несприйняття і т.д. Пізніше ж наступники, заручившись цими твердженнями, створюють знову ті самі міфи.

Богдан Боґусь Гасюк