Іди спокійно, брате мій.
Дивись – я викидаю камінь.
Я добрий брат.
Я звуся Каїн,
Але я вбити не зумів.
Душа в ваганнях, як в багаттях.
Сумління сходить на вогонь.
Та я боюсь не гніву батька,
Не гніву Господа мого.
Ні їх проклять, ні їх розплати
Я не боюсь – це знаєш ти.
Боюсь тебе, мій добрий брате.
Боюсь твоєї доброти,
Твоєї тихої любові,
Твого покірного жалю,
Твоєї мрії голубої,
Що я колись тебе уб’ю…
І в безневинності лукавій
Ти упадеш на землю ниць,
І стане власне ймення Каїн
Загальним іменем убивць.
А ти, покірний і ласкавий,
Себе запишеш назавжди
В нещасні жертви.
Брате Авель!
Я не уб’ю тебе.
Іди.
(Олександр Ірванець. “Тінь великого класика” та інші вірші. Київ. 1991)
Попри вроджений гумористично-пародійний талант, Олександр Ірванець здатний був на почуття драматично-трагедійні античного і біблійного взірця. Але оця “бабуїзація” мас (Юнг твердив, що демони живляться психологією юрби і серед неї вибирають свою жертву), захопила талановитого рівнянина перетворюючи його моментами у бавленого і вредного “рівнюка” (дякую Андрієві Пермякову за термінологічну інтерпретацію-гру).
Ірванець писав ріжне: прозу (найцікавішим залишається дебютний роман “Рівне/Ровно”, не позбавлений місцевого шкандалю, бо за прототипами вгадувалися реальні люди), п’єси (щось з них десь навіть ставилося, а збірка одноактних п’єс видавалася “Смолоскипом”), і, звичайно, “бубабістські верші”, які були не так постмодерної закваски, як вдалі й актуальні, зрештою, просто смішні, гумористично-пародійні вірші.
Чоловік розумний, здібний, талановитий, цікавий співрозмовник, непоганий лектор (довгі роки читав студентам лєкції в Острозькій академії), – залишився нині, як сирота при битій дорозі. А його зустріч у «Ваґабундо» на початку грудня 2024, де були присутніми декілька чоловік, увиразнила усю творчу порожнечу, на яку були кинуті роки життя і безсумнівний народний талант вродженого сміхованця, який міг раптом поставити серйозні проблеми людського буття.
Євген Баран
