Я бачив не один відгук в нашій групі на дебютний роман відомого українського журналіста Леоніда Ісаченка «Гонитва на виживання». В більшості позитивні, класні, де багато писали про психологізм та глибину цієї книни, в меншості – середні. Був і рознос від Насті Крючкової, який мене дуже сильно зацікавив (читав відгук вже після прочитання роману). Скажу відразу – на колір та смак товариш не всяк, я це розумію. Але як же мене здивували і захоплені відгуки і рознос…
Ситуація в тому, що я особисто просто кардинально не згідний ні з розносом, ні з захватом навколо цього роману. Тим і цікавіше… Але, для початку… Для початку трішечки сюжету. Антону за 60. Він викладач. Його склад характеру мені абсолютно не близький, в героя немає ні цікавості, ні стрижня. Але це мені не псує книгу – людей треба показувати різних, і оця концепція – ,,Негативний герой – книга не зайшла, це – дуже сильно не моє. Антон – не негативний, Антон такий, який він є.
Він знайомиться з досить ефектною та загадковою Терезією, вони живуть в Ірпені. Війна приходить в їх дім і вони втікають, рятуючи себе. Ну, дуже цікавий, крутий, життєвий сюжет, чи не так? Так. Але є але. І тих але – достатньо… Мені особисто не імпонує ні Терезія, ні Антон. Вони – не мерзотники, не дай Боже. Вони тупо мені не імпонують, мені не імпонують їх стосунки… І по – факту, це – не мінус будь-якої книги. Описати людей з багатьма тараканами в голові, з їх заплутаністю в стосунках, нелогічністю це – кайф, який переважає мені всі кайфи від штучних книг про країну рожевих поні.
Але… мені це цікаво читати з-під пера Єльфріди Єлінек, Мілана Кундери, звісно ж, Харукі Муракамі. Нашого Сергія Жадана з його купою не імпонуючих мужиків. Всі автори – різні. Леонід Ісаченко не може бути Міланом Кундерою. Про плюси – до самої мови автора в мене нуль претензій. Ісаченко прекрасний журналіст, і добре знає як поводитись зі словами. А от стиль, прописаність… Отут є проблеми (знову ж – для мене). Наче й тема важка, і герої не ідеальні, взяті з життя начебто, і гострота подій є… а от глибинні струни душі не торкає. Начебто я нічого не маю проти лаконізму, навпаки люблю його… але ні, не те. І справа тут, для мене, не в мові, не в героях… А от, як би це сказати? От не можу слів підібрати і все. От немає магії, яку я відчуваю підсвідомістю. Немає якоїсь глибини, цікавих ходів (в лінії відносин героїв та побутових дрібниць). Це – непогано наче написано. Це – життя, яке нас оточує… От важко, важко описати ці відчуття… хтось так само думає і про мої улюблені книги…
Візьмемо важку тему війни, яка тут є. Є вже купа сильних книг про війну, але я скажу про дві. Читаєш описи поневірянь героїв дорогами війни, але в тебе не йдуть мурахи шкірою як від «Інтернату» Жадана. Читаєш про окупацію, але не відчуваєш ту потрібність цієї книги, яку відчуваєш при читанні «Доці» Горіха Зерні… О, скажу – обидві книги класні. Але мені «Інтернат» як текст сильніший. Я не сперечаюсь – може «Доця» й потрібніша, як документ доби, вона була, мабуть, першою, яка описала те, що вона описала і її роль в літературі про війну може й головна. А от як художній текст «Інтернат»… Знову ж – для мене.
Книг, де є наша війна, безліч. І майже всі вони зачіпають, ти відчуваєш біль. А ось тут – якось не склалося… От хоч вбийте – не відчув я якоїсь атмосфери, чи вайбу… Я вже писав, що передати словами те, що тобі не вистачає в книзі часом важко.
Післямову до «Гонитви на виживання» написав Василь Трубай – класний письменник, до речі, майстерний. Багато він написав хорошого про роман, похвалив дуже сильно. Але, процитую: «Мало хто з письменників умів так просто і правдиво писати. Не хочеться порівнювати прозу Леоніда Ісаченка з великими, але його героям віриш, як віриш Ісааку й Інгер Кнута Гамсуна, чи старому Сінґо Ясунарі Кавабати, чи нашій самій самісінький прозі нашого геніального Василя Стефаника»… Ну… скажу тільки так – іноді, щира та правдива критика від, як деякі писали, рядових читачів може бути кориснішою, ніж похвала Майстра. Істина – вона ж і там, і там…
P.S.
Я не є прихильником оцього «Ну, що ти хотів, хлопчику, це – дебют». Ну нііі – саме дебюти робили багатьох класиків зірками. А часто було так, що автор не міг затьмарити свій геніальний сплеск душі – яскравий дебют. Пару слів про дебюти. Назву три. Дебют Артема Поспєлова, який для мене просто бомба. «Кубик» Саші Козлова зі свіжістю, алюзіями та своєрідністю. Звісно ж «Луни» Пилипа Білянського (цю книгу, до речі, мені позичила людина, яка поставила їй невисоку оцінку). От про «Луни» я думаю. От прямо зараз. Значить, не відпустило, залізло під шкіру. Я не збираюся нахвалювати (будуть серед Вас ті, які ці книги рознесуть/розхвалять). Я за себе і тільки за себе… А книга – не захоплива, але й не прісна та ніяка. «Гонитва на виживання» – досить кріпенька, вправна, середня література, яка краща багато від чого того, що виходить в світ.
Олег Харченко
ПроКниги. Що почитати?
