Давно не писав навкололітературних бувальщин, але Макс Кідрук мене, мабуть, прокляне… Письменник Макс Кідрук мріяв полетіти на Марс. Для цього він винайняв гараж в гаражному товаристві і по ночах збирав там ракету. А на гаражах, ясне діло, своя атмосфера, особливо по п’ятницях. Ну то якось в п’ятницю після другої пів літри мужикам взяв та й розтеревенив про свій задум.
Спочатку подумав: “Дарма я оце язиком теліпаю” – аж раптом ні, бо коли відкрили третю, з’ясувалося, що всі мужички на гаражах дуже добре знаються на космічних технологіях. “Ти пойми, Максим, для ракєти луччє брати деталі від радянських автомобілів, – казав один, – бо за совітів вся промисловість працювала на космос та оружейку, а те шо робилось для цивільних – то вже як побочка, воно все одно робилося з тих самих воєнно-космічних матеріалів”.
“Точно, – підтверджував другий, – обшивку, напрімєр, краще з “Жигуля” брати – там і від радіації захист нормальний, і від космічного пилу, і навіть від дрібних метеоритів – хіба шо пошкрябини будуть, а так не проб’є. За великі метеорити, це я тобі не скажу – чого не знаю, того не знаю”.
“А двигун від “Запорожця” бери, – каже третій, – бо “Запор” – це єдина машина в яку тупо реактивний двигун ставили. Ну, його там трохи переробляли на ДВЗ, але напильником пройдешся – і він знов реактивним стає”. “Але карбюратор і трансмісію треба з “Москвіча” брати – це я тобі так, зі свого досвіду кажу” – промовляв найповажніший з мужичків Євстахій Маркович, і не вірити йому підстав не було, бо Євстахій Маркович слів на вітер не кидав.
А то якось Макс пішов в п’ятницю на гаражі і пропав. Ніхто його не бачив – ні домашні, ні сусіди, ні конструкторське бюро, включаючи самого Євстахія Марковича. Ну, подумали всі, таки полетів.
Аж через місяць глядь – іде по вулиці Макс! І видно, шо людина тільки-тільки з космосу повернулась: лице набрякле від перебування в умовах невагомості, до гравітації ще не звик – ледве на ногах тримається, вліво-вправо його носить, а ракетним паливом від нього метрів за десять несе.
Зібралась вся вулиця, і журналісти приїхали, і депутати якісь, і мужики з гаражів, і сам Євстахій Маркович.
“Ну як там, на Марсі?” – питають.
“Та ніхто нас там не жде…” – махнув рукою Максим і пішов спати.
Проспав три дні, а на четвертий бодренький такий підірвався і знов кудись засобирався.
“Шо, марсіанин, – питає жінка, – Знов до своїх астронавтів?”
“Та нє, – каже, – піду я свою ракету на машину часу переробляти”.
І оце відтоді почали в інтернеті з’являтися фотографії письменника Макса Кідрука: то з Жулем Верном, то з Альбертом Ейнштейном, а то з самим Тарасом Григоровичем на засланні. Люди, звичайно кажуть, шо то всьо ШІ, але як знати, як знати…
Артем Полежака
