Хай слово тоді умре,
хай забудеться усе сказане і написане.
Хай вмовкнуть радіо і промовці,
і перестануть виходити органи брехні – газети,
і згорять бібліотеки – ці кладовища
засушених метеликових слів.
Тоді в лісі випаде сніг
і людина вийде зустрічати іншу,
і пташка, що живе у білому лісі,
покладе одне крило на одного,
а друге на іншого, просто прощебече.
І то як блага вість.
(Василь Голобородько. Калина об Різдві. Київ. 1992)
Років 20 тому, може трохи менше, зателефонував мені Михайло Григорів і сказав: “Нині день народження Василеві Голобородьку. Він сидить у Луганську. Зателефонуй йому. Чоловікові буде приємно”.
Нині Василь Голобородько сидить в Ірпені. І хоч ми так і не бачились, але перманентно собі розмовляли. І навіть встигали дистанціюватися.
І все ж, Василеві Голобородьку нині 80, і він з поетів виїмкових і людей трудних. Бо не може талановите слово народжуватися в легкому життю. Має мучитись, аби врізалося у вени і тріскалося від болю.
Або не має. То вже як кому записано у Книгу Життя. У Голобородька своє карбування життя. Так має бути. Або не має. Але так є…
Євген Баран
