Україна залишилася без Валерія Олександровича Шевчука, одного з полісько-житомирської плеяди. Це страшна й непоправна втрата. Бо він – чи не останній Великий Письменник. Бо він розкривав таємниці літописів, легенд і казок, співчуваючи волхвам і язичництву. Бо він дружив з українськими аріософами. Бо він тримав на собі цілі брили XVI-XVIII століть, відкриваючи незнану доти героїчну поезію українського середньовіччя й бароко.
Бо його дослідження “Енеїди” Котляревського стояли на голову вище неаналітичних політизованих міркувань як радянських айзенштоків, так і пострадянських ковалевих. Бо він однаково легко писав казки, підліткову прозу, магічний реалізм, середньовічний трилер і філософські романи.
Бо він був світлим і дуже добрим і ніс у собі те добро, випромінював його через кожен свій рядок. Він чув шепіт трави, через який говорять століття, він відчував біль древлян і жагу борні козаків, він ховався від суєтного світу в архіви, латиницю, староукраїнську й старопольську. Він, як ніхто, заслуговував на екранізації – і майже їх не мав.
Він, як ніхто, заслуговував на Нобелівську премію – і так і не був на неї висунутий, бо політика була йому чужою, вислужуватися не вмів і не хотів, а в Четвертій і П’ятій республіках свідомо зрощували сучукрлітівський бур’ян. Ті, кому було миле бубабукання, його не читали, а в сучукрлітераторів він викликав заздрощі й нестримне бажання наслідувати, бодай прикинутися таким – а вони не могли.
Він такий був один. І тепер його не стало. П’ята республіка не помітить його відхід у Вирій, заклопотана тиражуванням графоманії в уніформах і бронежилетах, знесенням пам’ятників подіям XVIII століття і здиранням меморіальних дощок, хаотичним перейменуванням вулиць і співом недолугих речівок. Не помітить соцмережний загал, який переживає, чи достатньо він толерантний і чи правильно продемонстрував дозволений патріотизм. Зате помітять Боги…
Мар’яна Ангелова
