Душа наїлася та бреше.
А бреше як! І те і се.
Що вуж, мовляв, корову ссе,
А відьма жінці косу чеше.
Мовляв, каміння – це вода.
Нещастя – щастя. Радість – горе.
Зажура – сміх. А сміх – біда.
Зозуля – півень. Крапля – море.
Що бороною розум чеше
Цей вічний час в ім’я доби…
Душа наїлася та бреше.
А бреше як, не доведи!..
(Микола Вінграновський. Сто віршів. К. 1967)
Тільки, коли перечитував вірші з цієї книжечки, пригадав, що вперше її тримав у руках студентом Львівського університету, а окремі з них навіть собі переписав.
Ми ніколи не зазирнемо у суть слова, і не пізнаємо усіх його глибин, поки не готові самі прозирнути у позаневідоме. Пробитися, хоча би на міліметр, у скелі порожніх слів. Тільки таке зусилля, помножене на прозріння, відкриває нам незвідані можливості слова.
Вінграновський залишається Богом української поезії. Від того, що людина закричала, чи то з переляку, чи зі страху перед незвіданим, що Бог помер, картина світу не змінилася. Лише сумнів і страх порушили уявлення людини про світ…
Євген Баран
