«Коли я постаріла і почала хворіти, мені швидко знайшов заміну той, кого вважала своєю єдиною опорою. Правда, щоб підтримати у скрутну хвилину, прийшов на похорон своєї колишньої тещі – моєї старенької матері. Хотів допомогти винести з Будинку скорботи домовину з тілом, але працівники Будинку ввічливо відсторонили його, сказавши: “Оплачено”.
Хотів допомогти опустити домовину в могилу, але знову почув оте лаконічно-відштовхуючи: “Оплачено”. […].
Крутяться, крутяться, крутяться гроші, а з ними – і класики української літератури: наші вчителі, світочі просвітники… На зашмульганих купюрах, у брудних (часто в переносному значенні цього слова) руках. І за що їм така кара, Господи?..
Колись на монетах карбували зображення кесарів, бо “кесареві – кесареве”, тобто люди 
мали пам’ятати, що потрібно платити данину державі. Але ж класикам ніхто і ніколи данини не платив… Дякую Тобі, Господи, що силою свого таланту не можу дорівнятися классикам».
(Неоніла Стефурак. Подорожні. ІФ. 2021)
“Хоч, як на мене, усі справжні поети на цьому світі завжди самітники. І у кожного справжнього поета є свій острів самоти […]”.
Неоніла Стефурак – одна із небагатьох нині українських поетес, яка знає ціну слову. Те, що сталося зі словом сьогодні, провина суспільно-політична, а також тих писак, які готові своє слово продавати на кожному перехресті.
Прозові мініатюри чи есеї Неоніли Стефурак близькі за формою до “Окрушин” Ірини Вільде. У чомусь найголовнішому є подібними і долі двох письменниць. Неоніла Стефурак – лірик, Ірина Вільде – епік. Але об’єднує їх тема людської самотности. Й письменницями вони стали, тому що зрозуміли ціну самоти.
Тут нічого не скажеш, і нічим не зарадиш. Кожен несе ту ношу, яку здатний витримати. І тільки. Як довго людина здатна пронести свій хрест, знає лише пан Біг, але й Він не може зарадити. Лише поспівчувати…
Євген Баран
