Ти щодня
зустрічаєш мою самотність
квітами усмішки,
подарованими мною тоді,
коли я ще вмів
відкривати серця.
***
Відкрий моє серце
і там знайдеш те,
що тобі потрібно:
мою самотність.
(Олександр Гордон. Апологія відображень. Львів. 1992)
Між «пузирями» сучлітпроцесу і людьми літературоцентричними, які на позір виглядають не так яскраво, ні в побутовому, ні в творчому планах, – віддаю перевагу останнім. Бо це дивна форма існування “останніх з могікан” чи як з инчого приводу писав Василь Мойсишин, “останніх романтиків Европи”, людей, які в силу хисту, таланту й можливостей намагаються втримати прапОр українського слова.
Бо те, що нині існує як позірна й криклива форма літератури, нагадує за Василенком, “літсекту”, де ідеться не про талант і не про мораль, навіть не про естетику, а вічну і невмирущу кон’юнктуру.
Сашко Гордон є тим львівським самітником, який вірить у власну планиду, й ця віра тримає його, не дивлячись на те, що в житті у нього мало здобутків, більше втрат, починаючи від 
рідних, закінчуючи власним життям і літературою.
Чому є так, чи провиною лише зовнішній світ? Не тільки. Багато закладено в характері самого Гордона. Але так є, інакшим він уже не буде. А якщо буде, то це буде вже не той Гордон, якого я знаю п’ятий десяток літ.
Гордон є одним з найкращих знавців европейської і російської поезії к.ХІХ-поч. ХХ ст. Він слідкує за тенденціями в поезії, слухає відео-лєкції, читає монографічні дослідження і намагається створити власну візію літературного процесу останніх тридцяти років її розвою. І якщо йому десь бракує літературознавчої термінології, системности й чіткости бачення процесу, то компенсується його переконаністю, що ця візія є оптимальною.
Якщо зважити на те, що Сашко бореться з побутовою самотою, перманентним виплачуванням банківських кредитів (як інакше прожити самотньому чоловікові, більша половина пенсії якого іде на лікування, а менша – на видання книжок) і серйозними болячками (в останній рік він мене трохи дістає життєвими аналогіями з рідними: тато помер у 70, мама у 66, старший брат у 67, “а я коли б ще прожив рік”), то розумію, що сучасна українська література не має відданішого шерегового, як цей високий, дещо сутулий бльондин “у жовтому черевику”.
Не кажучи вже про місто його народження, життя і натхнення – Львів, в якому поряд із Андрієм Содоморою видніється дещо незграбна постать львівського менестреля: Блукаю вечірніми вулицями / серед одиноких левів / і байдужих до щастя ліхтарів, / які однаково світять / усім закоханим / і незакоханим…/ І відкриваю для себе / планету міста, / якої ще ніколи не бачив.
І не йдеться поетові, чи буде пізнаний і відкритий – “Вони на мене і так не звертають уваги”. Бо любов, навіть коли вона без взаємности, живить серце закоханого в життя і місто поета. І коли поет творить, він щасливий…
Євген Баран
