Політика

Бульбашки випадкових людей

Обожнювання будь-якого політика яскраво свідчить про громадянську інфантильність та перекладання своєї персональної відповідальності за країну на когось. Чим сильніше обожнювання – тим більший брак відповідальності. Українська політика – це знайти когось одного і звалити на нього максимум відповідальності. Зазвичай стільки, що він не здатен подужати, але зізнатись в цьому вже не може, щоб не втрачати рейтинг і не розчаровувати народ.

Звісно, складно переоцінити роль особистості в історії, але історія не повинна бути зав’язана на окремих особистостях, вона має грунтуватися на групах людей, течіях і процесах.

Якось політична та урядова верхівка Швейцарії летіла на гелікоптері в гори на нараду – шість ключових міністрів. І журналіст, який летів разом з ними, запитав одного: що було б для країни, якби гелікоптер розбився і ви всі загинули? Відповідь почув таку: це було б нещастя для шести швейцарських родин.

Це прекрасна ілюстрація того, коли відповідальність за діяльність країни та її благополуччя несуть не конкретні персони, а налагоджені політичні та державні інституції. Які просто очолюють певні люди, що змінюються.

У нас же фіксація на конкретних політиках часом доходить до відверто нездорової. І це свідчить про надзвичайну слабкість української політики і українських політичних партій, які руйнуються миттєво, як тільки їхній лідер втрачає вплив або відмовляється від функцій. І це шокує, бо виявляється, що політичні партії просто бульбашки випадкових людей, зав’язаних на одній людині. Такі собі міні-монархії.

Вакарчук пішов – «Голос» розтанув як дим. «Слуга народу» – це Зеленський і юрба ноунеймів на його тлі. Мегамогутня колись «Партія Регіонів» перетворилалсь на гарбуз, як щойно їхня «Попелюшка», що бігала по пеньках, втекла до Ростова… І звідси неприємний висновок — це ніякі не партії. Вождизм вже давно втратив актуальність у цивілізованому світі, але в Україні він цвіте буйним цвітом. В Росії та пострадянських країнах Азії вождизм взагалі став тоталітаризмом. Бо тоталітаризм завжди виростає із конкретної особи.

Якщо лідер нікого не веде за собою, то він не лідер, а просто егоїстичний одинак. І якщо за ним нема команди, яка з легкістю чи навіть з важкістю, але зможе перейняти його функції – то це дуже небезпечна ситуація для суспільства загалом, бо ми вручаємо свій добробут і навіть життя людині, а не системі. І таку ситуацію не візьметься страхувати жодна страхова компанія.

І те, що для Швейцарії є трагедією шести родин – то для України стає трагедію половини або й цілого народу. І він ще десятиліттями потім відчуває її наслідки. Як от загибель Чорновола, приміром.

Володимир Гевко

1 Коментар

  1. Анатолій Пінчук

    І що це було?

    Чергове обпльовування єдиного лідера за завданням слуг «найвеличнішого»?
    Ось так, не називаючи імен, щоб 73%-ний нарід думав: «це я сам додумався»?!
    Тоді скажи, хто в нас ще є з політиків, хто може вирішити проблему і врятувати Україну? Всі інші поховалися!
    Чомусь пригадалась реклама 2019 року (мовою оригіналу): «ПОМНИ, МЕНЯ УСТРАИВАЕТ ЛЮБОЙ ПРЕЗИДЕНТ, КРОМЕ ПОРОШЕНКО.
    С надеждой на тебя,
    Владимир Путин.»

    Як в тому анекдоті: «протів каво дружім, дєвочкі?»

Залишити відповідь до Анатолій Пінчук Скасувати відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.