В Москві пройшов черговий «парад перемоги». Начебто звична декорація старіючого режиму: радянські релікти, зомбі-публіка, бункерний диктатор. Але головне — не сцена, а ті, хто сидить у першому ряду. Гості. Путін уже не намагається грати в пристойне товариство. Його найближчі союзники — Північна Корея, Іран, Еритрея. Стрічка зла з покидьків, яких світ роками ігнорував, вважаючи непорозумінням.
І дарма. Бо сьогодні ці диктатури, які ще вчора здавались мертвими, задають темп сучасній агресивній російській війні. Північна Корея, яку вважали «живим музеєм» абсурдного сталінізму змішаного з маоізмом, фактично стала ключовим постачальником смерті для російської армії. Вона вже передала понад чотири мільйони артилерійських снарядів. У порівнянні з цим, тільки відома чеська ініциатива це два міліона. Західні демократії, що витрачають трильйони на соціалку, роками не здатні відновити базову оборонну промисловість. Вони досі живуть у світі, де війна — це щось далеке і неможливе. А диктатури — це вже не геополітичні аномалії, це центри сили, які не зважають на мораль, на право, на життя власних громадян.
У цьому протистоянні неважливо, хто живе краще. Неважливо, у кого більше айфонів, свободи слова чи прав ЛГБТ. Має значення лише одне: хто готовий вбивати і помирати. І Північна Корея, Іран, Еритрея — готові. росія — навчилася. А Захід — ні. Захід розучився. У нього немає людей, які вміють воювати. Немає армій, які готові йти в бій. Немає суспільств, які витримають тисячі трун. І головне — немає лідерів, які зможуть сказати: ми вступаємо в цю війну, бо іншого виходу немає.
Ця війна стала репетицією. Пробою системи. І результати — тривожні. З одного боку — найбагатші країни світу. З іншого — руїни, де норма життя — це голод, репресії й загроза смерті за слово. Але саме ці руїни постачають зброю, солдатів і досвід виживання у війні. А не «просвітлені» демократії, що вірять, ніби будь-який конфлікт можна владнати Zoom-перемовинами і черговою санкційною заявою.
Найстрашніше — те, що Кремль зрозумів: не треба змушувати своє суспільство воювати. Його можна підмінити іншим. Тисячами солдатів з Північної Кореї. Бригадами з Еритреї. Найманцями з африканських чи азійських диктатур, яким все одно, де і за що вмирати. Росія купує не просто зброю — вона орендує готові армії. І це працює. А що в цей час робить цивілізований світ? Готує чергову «дорожню карту» з реформою арсеналів до 2050 року.
Європа стоїть на кордоні з армією, яку вже не можна списати на божевільних маргіналів. Це не жарт, не гіпербола. Це реальність, у якій Північна Корея, Іран, Росія та інші авторитарні режими почали будувати нову геополітику. Вона проста: дешеве життя, велика армія, нуль моралі. І ця формула вже перемагає. Вперше за покоління з’явилась сила, яка не боїться війни, бо вже в ній живе. І яка знайшла спосіб масштабуватись — не за рахунок економіки, а за рахунок людських тіл.
Питання більше не в тому, чи готовий Путін йти далі. Питання — що його зупиняє? Стаття 5 НАТО? Віра в «раціональність» диктатора? Те саме вже не спрацювало у 2014-му і 2022-му. Тепер у нього є ще й партнери, які не питають дозволу своїх парламентів, перш ніж надіслати дрони, гармати й живу силу. Це вже не «вісь зла», це військовий консорціум. І в нього немає ні внутрішніх гальм, ні зовнішніх стримувань.
Світ, який десятиліттями будував комфорт, отримав проти себе світ, який десятиліттями готувався до війни. І якщо відповідь на це — чергова конференція, ще одна заява чи поставка дронів на весну наступного року — ця війна буде програна. І не лише Україною.
Це все більше нагадує кінець бронзової доби, коли розвинені імперії — Єгипет, Хеттське царство, Ассирія — зі своїми писемністю, залізною зброєю, централізованими арміями й торговими шляхами — були раптово зруйновані або ослаблені навалою примітивніших, але агресивних і мобільних «народів моря», які не мали складних структур, але мали головне — здатність воювати, вбивати і не рахувати втрати. Те саме відбувається зараз: багаті, складні, технократичні демократії паралізовані процедурністю, страхом і комфортом, тоді як бідні диктатури, що не бояться втрат, рушать на них, як колись шекелеша й ахіява — не через силу, а через повну відсутність гальм.
Ігор Савчук
