Ми і наші сусіди… На одному з Канських фестивалів познайомився з громадянином США паном Андрієм. Старий за національністю був словаком. У 1941 році, як пілот союзної з Берліном країни, бомбив наш Київ. Згодом, в 1945 році, примудрився втекти і сісти своїм літаком біля Мюнхена в американській зоні окупації.
Ще в 1997 слухав діда Андрія, який паскудно говорив англійською і добре українською (дружина русинка) і згадував: чи є поміж сусідів хоча б один народ, який не топтав, як окупант, українські землі? Не знайшов. Росіяни, турки, болгари, румуни, словаки, мадяри, чехи, австрійці, німці, поляки, а тепер вже й білоруси в складі військ рф. А чи були хоча б колись українці агресорами і окупантами на землях названих сусідів? Ніколи! Але ми всім винні. Ми бандерівці, нацисти і фашисти…
Якою хочуть наші сусіди бачити нашу Україну? Найчеснішим був в одному із своїх партійних виступів Віктор Орбан: Україна є і має бути буферною зоною між ЄС-НАТО і росією. Без безпекових гарантій, без зарубіжних інвестицій, без майбутнього. Просто буфер, яким сусіди відгородилися б від орди, страх перед якою після походів монголо-татар і радянських військ за Карпатами прошитий генетично.
Чесним є і кандидат на президента Польщі директор Інституту національної памʼяті Кароль Навроцький: без вирішення історичних питань між Києвом і Варшавою Україна ніколи не буде ні в ЄС, ні в НАТО. Дозволу на ексгумацію жертв польсько-української війни від 1943 року пану Навроцькому і мільйонам поляків тепер вже мало – а скільки років цього добивалися. Польські націоналісти хочуть більшого. Проте бояться поки що публічно це озвучити. Хоча шила в мішку не сховаєш – вони марять поверненням українських земель, що були в складі Речі посполитої до вересня 1939 року. Марять цим і мільйони мадярів, є такі і серед румун, що вважають частину Буковини своєю.
Абсолютно правий український президент у своїй тезі: прийняття України до НАТО – це безпека не тільки для українців, це гарантія того, що не розпочнеться на Сході Європи нова війна за історично суміжні землі. Це, власне, поріг між минулим з його безконечними війнами – претензіями і спільним європейським майбутнім. Українці виросли. Вони не хочуть бути більше ні буфером, ні брамою Європи. Чи виросли сусіди до розуміння, куди тягнуть їх радикальні націоналісти, що рвуться до влади – це питання з питань.
Віктор Лешик