9 травня 2025 року ми стали свідками ритуалу геополітичного посилення зла. На Красній площі, в самому серці московського мілітаризму, Путін провів шоу — з технікою, пропагандою та головним символом — Сі Цзіньпіном, що стояв поруч. Присутність лідера Китаю на цьому параді — це не протокольна ввічливість, це офіційна легітимізація війни Москви проти України, за якою стоїть вже не лише Тегеран чи Пхеньян, а друга економіка світу та найбільша фабрика озброєнь.
І поки диктатор святкував, Україна… дотримувалася перемир’я, яке він сам же й оголосив. Не погоджене, не узгоджене, не підтверджене. Просто примусове повідомлення, яке ми покірно виконали.
Коли ворог диктує “тишу”, а ти її виконуєш — це не мир, це підкорення. Це визнання себе не стороною, а об’єктом. Україна не відповіла нічим. Ні символічним ударом, ні гучною демонстрацією сили, ні навіть дипломатичним протестом. У ті дні ми мовчки погодились із тим, що Путін не вважає нас гідними навіть обговорення.
Так діють метрополії з колоніями. Так діють переможці з переможеними. Так діють імперії, які вже не приховують намірів ліквідувати твою державу, а ти — і далі граєш роль цивілізованого партнера, який сподівається на чесну гру. Але це ще не все. Майже у той самий час, на цьому тижні, у Верховній Раді України ухвалювався документ, який остаточно фіксує нас у статусі ресурсної одиниці.
Йдеться про ратифікацію угоди з американським Фондом відновлення, згідно з якою половина всіх прибутків від видобутку корисних копалин на території України йтиме в спільний фонд, контрольований іноземною структурою, зареєстрованою у штаті Делавер. Україна передає ключ до свого надрового суверенітету — без публічного аудиту, без референдуму, без національного контролю. Цей крок подається як шлях до економічного відродження. Насправді ж — це легалізована схема зовнішнього управління через корисні копалини, і навіть найвищі апологети цього рішення не можуть відповісти на базові питання: хто призначатиме наглядову раду Фонду, який контролює українські ресурси?
Чи матиме право НАБУ розслідувати корупцію, якщо компанія зареєстрована в юрисдикції, яка не екстрадує? За якою формулою розраховуватиметься вартість озброєння, що постачатиметься США? Бо якщо ціна буде завищена — ми просто віддаватимемо копалини за повітря. Це асиметрична угода, де Україна не отримує гарантій, а лише зобов’язання. Де нам кажуть: “Ми вже допомогли. Тепер ваша черга платити”.
І платити ми будемо не грошима — а землею. Чи це справді інвестиції в перемогу? Ні, я думаю. Це намагання віддати останню сорочку перед іншим бандитом в надії, що тебе не вб’ють після того як забрали годинник. Бо немає перемоги, немає завершеної війни, немає навіть чіткого бачення, як виглядає переможна Україна.
Є лише: свавілля ТЦК по торгових центрах, ВНЗ, облави на вулицях замість цивілізованої мобілізації через рекрутинг; розвалена медична система, що не здатна за рік відбудувати “Охматдит” після удару; вертикаль страху, що видає себе за державу; і бюджет, що не містить навіть плану розгортання оборонної промисловості, а лише «закриває борги».
Це не відбудова. Це — тимчасове консервування території, призначеної для використання, а не для розвитку. Історичний прецедент: ми вже були у цій пастці. На початку ХХ століття саме так виглядала перша хвиля неоколоніалізму: іноземні компанії отримували права на залізниці, надра, видобуток, порти. Формально — для розвитку. Насправді — для контролю і підкорення. Коли ти віддаєш право контролю над своїм ресурсом — ти віддаєш майбутнє. А коли ти робиш це до завершення війни, коли фронт ще горить — ти визнаєш, що вже не зможеш перемогти, і тобі треба домовлятися про виживання.
Нині Україна не нагадує республіку. Це постреспубліканський ландшафт, у якому Конституція — архаїчна імітація, парламент — безгласна машинка, а Кабінет міністрів — сервіс для обслуговування рішень Офісу президента. Жодного стратегічного планування. Жодної модернізації інституцій. Є лише реактивне адміністрування. І повне політичне вичерпання. У таких умовах навіть найбільші союзники втрачають довіру. Бо світ шукає партнерів, а не жертв, готових продати майбутнє за пайок.
Сі Цзіньпін на параді — не випадковість. Його присутність на Красній площі — це військово-геополітичне визнання Москви як союзника у майбутньому переформатуванні світу. Це сигнал Заходу: “Ми не просто вас не боїмося. Ми вже розпочали свою гру”. І це підтвердження, що Україна — не суб’єкт цієї гри. Бо суб’єктність не вимірюється гаслами. Вона вимірюється діями. А наші дії в ті дні були показові:
Мовчання у відповідь на парад.
Мовчання щодо надр.
Мовчання з боку президента.
Мовчання — це завжди чиясь перемога. І цього разу — не наша.
Це ілюзія держави, яка втрачає себе в режимі «невтручання». Історія дає другий шанс тільки тим, хто вчасно зупинився і повернув собі суб’єктність. Якщо ми ще хочемо, щоб наступні паради були нашими, а не Путіна — нам потрібен не новий мем, не новий фонд, і не нова піар-промова. Нам потрібна справжня держава, яка не дозволяє принижувати себе, навіть у найтемніші часи. Якщо ми дозволяємо ворогу диктувати нам не лише війну, а й мир — ми назавжди залишимось об’єктом у чужому сценарії.
Владислав Смірнов
