Патологічне бажання похвал і очікування лише приємних слів – наша ахіллесова п’ята. Ми ніколи не любили гірку правду. Солодка брехня – ось наш раціон, якщо нема солодкої правди. Хто має що сказати нам приємне – кажіть зараз, або замовкніть навіки. Гірка правда то взагалі іпсо, дурному зрозуміло.
Цінність Трампа в тому, що він перший почав говорити з Україною і українцями чесно. Може, ми колись ще подякуємо йому за це. Він геть не приязний до нас, в дечому навіть ворожий – але він чесний у цьому.
Три роки ми воліли чути про те, які українці героїчні, на захисті Європи і всього цивілізованого світу. Кожен, хто казав на українців шось гарне, а на росіян шось погане – був нашим героєм. Хоча єдиними героями є лише ті, хто поганих росіян робить хорошими. Але українці дуже люблять слова, часом навіть більше, ніж дії.
І тут прийшов Трамп і сказав: чуваки, ваше тіло на третину у пащі крокодила, а ви з тої пащі розвернулись в інший бік і кричите у бік Європи, що ми вас рятуємо. Вам ще повезло, що життєво важливі органи вашої країни не з того боку. І у вас нема карт. Карти у нас є, але лише контурні. І контури там не дуже вже чіткі.
Чесність Трампа нам не підходить, нам треба щоб далі казали солодкі слова. От Європа каже, Європа тепер наш союзник. А Європа і мусить казати, поки крокодил їсть нас – вони у безпеці. У крокодила лише одна паща, повезло Європі.
Стосовно перспектив Європи з росією, то в нас тут взагалі суголосся з російською пропагандою. Росіяни кажуть, шо ми вам покажем, можем павтаріть і дійти до Ла-Маншу. Торба вам буде, ми можемо. І ми так само кажемо Європі – вам торба, прийдуть росіяни, вони можуть. Навіть неясно хто більше страшить путіним європейців – Скабєєва чи українці.
Вимоги України до світу були прості – дайте зброю і грошей, а якщо не даєте, то хоча б кажіть шо ми героїчні. Але США більше не виробляють приємних слів для України. Останні поставки Байденові були. Байден назвав путіна військовим злочинцем, але до НАТО нас заборонив запрошувати. Воно то наче приємно, шо назвав, але ми б воліли це чути з-під парасольки НАТО. Там якось тихіше, не так гупають вибухи. Краще чути.
Європа ще виробляє нам компліменти, але їм треба, щоб Україна трималась якнайдовше, поки вони готуються. Ну, або може крокодил вдавиться, всіляке буває. Європа тримає українців на компліментах як на глюкозі.
Китай, Іран і Північна Корея путіна і росіян не хвалять, вони мовчки продають зброю, шахеди і дають ресурси і солдатів. Індія купує нафту. Не словом, а ділом, як то кажуть. росіянам таке підходить, їм не треба щоб їх хвалили. Вони самі себе похвалять, якщо вже дуже припре. Думка інших їх не інтересує.
Компліментарний ленд-ліз Україні і українцям поволі добігає кінця. Першим це відчув на собі Зеленський – від бурхливих стоячих овацій по європейських і заокеанських парламентах у 22-му до “чого без костюма” у 25-му. І це не тільки проблема Зеленського, це проблема всієї України. Світ змінюється, кількість антипатиків чи байдужих до нашої катастрофи росте, структура влади у європейських країнах інша. Он один Трамп як усе розвернув.
Може, навіть якби Європа теж перестала просто голосно аплодувати нам збоку, а серйозніше взялась до справи – це було ефективніше для нас. Може, якби вони також перестали нас хвалити, а краще розробили власні стратегії зупинки війни і порятунку України. Бо йдеться, мабуть, вже про порятунок. Ну, або недалеко від того. І не тільки від росіян, а й від нас самих – безнадійних романтиків і максималістів, недолюблених мачухою-історією і тому так бажаючих приємного слова. І ми горнемося як те щенятко до кожного, хто проявляє до нас ласку. Готові бути вірними друзями.
От тільки у політиці нема вірних друзів. Є лише партнери і то ситуативні, вічних не буває. Історія, принаймні, про таких не знає.
Володимир Гевко
