Люблю футбол. За незамовну, незрежисовану, несамовиту драматургію. За те, що на відміну від театру, з його прописаною фабулою і сценарієм, відрепетированими ролями, там за хвилину все може перевернутися догори дригом. Викликавши ураган непідробних емоцій. Люблю футбол за божевільні камбеки та нестандартні ходи, за впертість і легковажність примхливої пані Фортуни на його зеленому сукні стадіонів…
Лише у футболі можна бути безсовісно талановитим, унікальним а капела, але програти об’єднаній спільним духом команді самовідданих та патріотичних. Упертих, авантюрних, з нестандартними стандартами.
Бо тільки у футболі неочікувані радість і сльози – щирі: або повноводдя з очей, або вони сухі, як херес… Трудова сіль і піт єднають команди. Чи кров, якщо ця команда на війні. Бо у всьому головне – командна гра. Без неї пазли сипляться з клацанням вишикуваних доріжками доміно. Чи олов’яних солдатиків.
Великими справами оперує велика команда. Вже президентська. І дуже важливим є потенціал, досвід, мудрість, освіченість, внутрішня культура та креатив свити, яка грає короля. Бо тут на кону не емоції, а життя мільйонів. Саме таку тонку, віртуозну 
президентську гру, яку ми бачимо під час і після візиту в Туреччину. І вона українська.
Як на мене, Стамбул апріорі невдале слово та місце. Захоплену християнську Візантію там перетворили на планетарний центр східної підступності, замаскованої під хитрість. І лжі в одежі буцімто неупередженого рефері. Насправді Стамбул став світовою столицею бла-бла-бла…
Президент Зеленський і наші переговорники це чітко продемонстрували усій планеті. Гра була командною. Кремлівські сценаристи освистані міжнародною пресою, їхній недолугий коач переграв сам себе. М’яч тепер на українській половині поля, і світовим центрам впливу потрібно під це підлаштовуватися. Щоби сформувати потрібний остаточний результат на табло після нашого вдалого камбека.
… Велике завжди проектується на мале. На трудові, наукові та інші колективи. Великі вистави уперто намагаються ставити й у провінціях. Але тут простого мавпування з великої політики не достатньо, якою би хитрою мавпочкою не був керівник. Без щирості, взаємопідтримки, чесної командної гри бажаного результату не здобудеш. Його не купиш. Не підміниш кумівством. Програш та фіаско не за горами.
Свита грає короля, а не нікчему. Тим більше брехуна, зрадника, фарисея і самодура. Це глибоко індивідуальна роль з неминучою розплатою на касі у кінці супермаркета…
І тут дуже важливо сепарувати справжнього лідера і просто керівника за випадком. За лідером гуртуються люди, за тим, хто намагається імітувати свою значимість, зазвичай пусто. Він топить своїх, щоби виплисти самому. Паралельно намагаючись організувати якусь кумедну диктатуру з круговою порукою прихвостнів.
Причому, у квазідиктатури керівники стрімкіше скочуються у нижчих ланках. Чим кімнатніший диктатор, тим він смішніший. Такий Божий сценарій. Його не підкорегуєш у фіналі, не перепишеш з епілогу. І це важливо, що у кінці кожного супермаркета лише каса.
Це шанс для справжніх та порядних. Святому Миколі у вуха не наспіваєш. Валізу у пекло не пронесеш. Все буде Україна!!!
Ануш Балян
