Я колись їздив у Хоружівку, на Сумщині, де народився Віктор Андрійович, зробити сюжет в останній рік його президентства. Різні там люди з нами говорили. І вчителі його, і дядьки, що парубкували з ним та чимось ображені на нього, і жіночки, що колись бровою до нього моргали. Різне розповідали…
Але ніхто не сказав поганого слова. Казали, що людяний і розумний. А чи помилявся? Сказала одна бабуся: «Ой, он кінь має чотири ноги і той спотикається». Коли ті, що найкраще тебе знають, і знають з багатьох сторін, не кажуть злого, це означає, що ти хороша людина. Потім ще так багато разів мав можливість говорити з ним, бачити, чути. Памʼятаю, в Раді зупинив його, ще депутата, запитав щось. Він сів на підвіконня і почав. Вже кулуари спорожніли, а він розповідав…
Коли людина чимось захоплена, вона не помічає часу. Віктор Андрійович – як добрий, теплий, мудрий батько. Він не ідеальний. Але точно рідний. Він був у теплому дитинстві твоєї країни, коли допомагав їй ставати на ноги. Він провів поміж загроз і довів до хвіртки, де сказав: «А далі обирай сину (доню), я дав тобі свободу вибору».
І… Україна обрала Януковича. Але він завжди був тут. І коли вторгся путєн, він був тут. Ми стояли в його будинку в центрі Києва, і він показував трипільські амфори, зібрані з черепків. Він збирав ті черепки і сам їх клеїв. Так само він намагався склеїти розірвану ворогами Україну. Оскільки, попри все, ми досі єдині, йому вдалося.
Василь Зима
