Найстабільніше, найпостійніше “предикатне” відчуття за ці 56 років: НУДЬГА! Не та нудьга, коли муха у вікно під звуки проводного радіо, “Говорить Київ”, і нема чого робить… Вселенська нудьга, світоглядна, безпричинна. Важка, як камінь. Вічна, непозбувна нудьга. Керуаківська нудьга, або нудьга сковородинівська. Та, що гнала Григорія Савовича від самого себе, на вічну втечу від невідомо чого. “Світ ловив мене, та не піймав”.
Насправді, він мав на увазі нудьгу. Та, чи втік? Навіть Будда не втік. Буддизм – це релігія прийняття нудьги. Навіть дитячі локації в селі будять не веселі спомини, а непозбувну нудьгу… Нудьгу з запахом свіжого сіна, цвіту акації, свіжої, щойно пійманої риби, цвіту маків у степу… Нудьга – темна матерія Всесвіту.
І Тарас Григорович: “Над чистим ставом край села. Мене там мати повила. І, повиваючи, співала, свою нудьгу переливала. В свою дитину”…
Шопенгауер казав, що все життя людини, це вічний маятник поміж нудьгою й тривогою. Якщо сюди ще додати повітряну тривогу, то можна сказати, що в українця життя проходить між тривогою, нудьгою і “тривогою”. Навіть скучили за нудьгою трохи в останні непевні часи.
Нудьга – то не горе й не біда. То – природній стан людини. Втікаємо від нудьги, і за нудьгу ховаємося. Треба багато часу, щоб це прийняти і зрозуміти. Нудьга обіцяє царствіє небесне і вічне життя без нудьги. Бреше… Люди шукають щастя, не знаючи, що постійне щастя – то також нудьга. Все – нудьга!
Леся Українка розуміла нудьгу краще за всякого Будду. Її Перелесник в “Лісовій пісні” каже: “Щастя – то зрада, будь тому рада, – тим воно й гарне, що вічно летить”…
Хай летить… Добре, піду вдягну празникові штани, та щось собі налляю. Дякую всім за вітання! А бажання у нас у всіх одне вже кілька років поспіль. Хай збувається. Будьмо!
Віталій Чепинога
