Оце дістався зі столиці і завмер біля хвіртки батьківської хати – уже чужої. І враз пам’ять, як на екрані, повернула спомин у дитинство, молодість: Боже, скільки разів туди-сюди проходив через неї! Особливо, в шкільні та парубоцькі безтурботно-щасливі часи, скільки слів розчарування, радості і болю вислухала, бо, перед тим, як ступити на подвір’я – заспокоював душу і серце перед нею, як перед іконою.
А скільки разів потайки, щоб не скрипіла-репіла, змащував солідолом, який набирав у тракторній бригаді! Згадалося, як хвіртка робилася, а я був помічником у батька: потримати, принести, подати. Як татко – коли тримав дошку – відходив убік, тоді навпаки, мружив навіщось око і нарешті казав: «Отак, Віта, і приб’ємо».
Батько мріяв про дочку, але народився син, і все життя так мене й звав – «Віта». Окрім гостинців од «зайчика», приносив польову квітку, зірвану дорогою з кузні: «Дивись, Віта, яка чарівна, як дівчинка». Ой, татку-татку, як щемно вони, ті слова, відгукуються в серці нині…
Пам’ять, молю, як Всевишнього: проведи мене через кожну дощечку, цвяшок, щілинку хвіртки, яка світанковим прояснем нагадує минуле – пережите. Бо – відплакане, і розвеселене – все було. А тепер мені ж треба знайти в собі сил витерпіти, щоб усвідомити, відчути кожною клітиночкою душі, серця, тіла – щоб аж пупиришки розсипалися тілом: од тих спогадів – холодних й пекучих.
І пробач, хвіртко, за сльози, що інколи й жаркими були, та які не скривав, стоячи на уже безлюдній вечірній вуличці – то все од щастя, або – розпуки й розчарування. Не забувай щемні слова і не картай, бо мовлені емоційно, серцем. Чи, вибач, коли присідав чи усідався на сиру землю, тамуючи в грудях пекельний біль од розчарування, губами стримуючи крик – ти все те бачила й чула. То все – кохання. Бо, як справедливо співається: любов ніколи останньою не буває.
З неба впали кілька важких крапель дощу і покотилися дорогою, застеленою пилом. Не озираючись, швидко пішов безлюдною вулицею: сиротіє село, лише хатки дивилися мені вслід безрідними очима-вікнами.
… Неймовірно важко не тоді, коли біля хвіртки дитинства, батьківської хати, а, розуміючи, що ніхто вже й ніколи із рідних через неї не пройде…
Віктор Жадько
