Старість — це коли Всесвіт каже: «Гра закінчена», а ти сидиш на лавці запасних і просиш: «А можна ще одну спробу?» Людина — це єдина істота, яка мусить вчитись усе життя, щоб потім… забути, де поклала окуляри. Ми проходимо довжелезний шлях, щоби подорослішати. Збираємо по крихтах досвід, обпечені, але мудрі.
І от, коли нарешті став таким, як треба — мозок ясний, серце навчене, очі бачать крізь брехню — тіло каже: «А тепер, любий, тобі хана. Ляж і полеж».
Воно більше не хоче тягнути тебе, цього проклятого філософа. Коліна хрустять як офісний принтер. Спина вигинається в знак питання: «Навіщо все це було?». Зморшки не просто малюють мапу твого життя — вони гравірують на тобі слово “кінець”.
А душа? Душа молода. Душа кричить: «Я ще хочу!». А тіло відповідає: «Сиди тихо, бо зараз сечовий знову дасть концерт». От і все, що залишилось від революцій, від бурхливих ночей, 
від юнацької зухвалості — аптечка, де замість любовних листів зберігаються рецепти.
Ми боїмося старості не тільки через самотність. Боїмося стати непотрібними. Боїмося бути живими примарами у світі, який біжить далі без нас. Боїмося, що все, чому ми вчились, виявиться нікому не потрібним.
Черепахи живуть 150 років. Без філософії, без матаналізу, без шекспірівських трагедій. Вони просто повзуть. І їм добре. А ми? Ми складаємо трактати, пишемо вірші, будуємо цивілізації — і що? Нам дають 70 років, а далі — «дякую, наступний».
Ми швидко старіємо, бо занадто глибоко думаємо. Бо відчуваємо надто тонко. Бо знаємо занадто багато — і саме це нас вбиває. Знання — не сила. Знання — це клеймо: ти розумієш, що життя коротке. Що другий шанс — це привілей кіно, не реальності.
І найстрашніше — не старість. А те, що вона приходить, коли ти тільки навчився жити. Брутальний реалізм.
Володимир Цісар
