Існують люди, які бачать нас наскрізь, і за нашим зовнішнім виглядом передбачають майбутнє, про яке ми тієї миті ще й не здогадуємося… Ми, з моєю, тоді ще нареченою, йшли Чернівцями від кравця, який пошив нам величезний, на 60 літрів, туристичний рюкзак…
Наша обнова так сподобалася Наталі, що вона одягла того мішка собі на плечі, а я ніс студентського міського рюкзачка.
Біля парку на тротуарі на мене почала кричати якась жінка:
— De ce o lași pe soția ta să poarte o geantă atât de uriașă, când tu însuți porți una mică?!!
Ми зупинилися, і моя кохана перепитала:
— Чим ти її розізлив?
— Бо несу маленьку сумку, а в тебе на плечах велетенська ноша.
— Але ж мій рюкзак ще порожній, – зауважила дружина, – скажи їй, щоб не хвилювалася. Скажи, що я тебе обрала, бо ти джентельмен.
… І лише тепер, коли минуло дев’ять років після смерті дружини, я зрозумів пророцтво тієї жінки: моя дружина захворіла на рак, і п’ятнадцять з половиною років несла на своїх плечах невимовно важку ношу, яку я лише міг тимчасово полегшити, але не був здатен узяти на себе…
Володимир Сердюк
