Минуло три місяці, як я дозволила тобі, як завжди вперто наполегливому, самому піти в інший світ… Майже сто днів, як у моїй свідомості лунають страшні незбагненні слова (здається, за цей час я жодного разу не знайшла у собі сил їх повторити), а в голові крутяться і крутяться думки про те, як жити далі і як зберігати світ, створений разом…
Ми прожили з тобою багато різноманітних життів, кожен своє, але одне з них було, є і буде нашим спільним, справжнім і чесним… Там, де збережені наші книжки дитинства і юності, з яких ми створені, і всі ці томи нашого дорослішання і прозрівання у часи змін… Хоча часи змін не залишають нас ніколи… Підшивки всіх можливих і неможливих журналів, які ми передплачували у ті шалені роки, коли це стало можливим, а потім ти їх невтомно систематизував і переплітав. Щоб зберегти… Бо це важливо… Як і твої дивовижні колекції 
— переливних календариків, значків, етикеток… Колекції, у яких наше дитинство… І твої армейські блокноти, що повернулися додому вже без тебе…
Пісні перебудови, слова яких ми розшифровували на кухні на Лісовому, щоб опублікувати в моєму методичному журналі, а син найкраще засинав під Гребенщикова і Галича. Події і дії, друзі і почуття… Майдани нашої незалежності і гідності… Усвідомлення своєї громадянськості і українськості…
Три місяці я розмовляю з тобою подумки, згадую і дякую… Дякую за ту віру в цінності та ідеали, яку ми — баришня і хуліган — зберегли і зберігаємо… За ту реальність фантастики, яку ми втілили у наш неповторний, багатьом незбагненний і незрозумілий життєвий проєкт. Проєкт, яким ми так здивували багатьох, а насамперед, здається, самих себе… Так, абсолютно різні: я — комсомолка, відмінниця, активістка, єдине, що точно не спортсменка і не красуня. Ти — неперевершено перебудовний і прекрасний у своїй послідовній боротьбі за свободу… Такий собі символ вільного, незалежного і справжнього життя… З гітарою і в шляпі. Символ спротиву, вільного та безкомпромісного погляду на світ…
Ти, про якого водночас діти тихенько питали на вулиці: «мамо, це пірат?», бо ходив з чорною шкіряною пов’язкою, а бабусі хрестилися, бо волосся до плеч і схожий на Христа… Ти, оточений прекрасними і романтичними, геніальними особистостями, з якими я раніше могла зустрітися тільки на засіданні факультетської навчально-виховної комісії, а вони раптом і назавжди стали нашим спільним дружнім і рятівним колом… І мої автори, які ставали друзями, і друзі, які ставали авторами: ти з іншої кімнати по тембру голосу і часу розмови міг визначити, з ким з авторів чи редакторів я говорю по телефону…
Той, який у підлітковому віці зачитувався Стругацькими і разом з кращим другом замислювався над тим, чи справді таки «трудно быть богом». А чи потрібно ним бути взагалі? Особливо, якщо сповідуєш активний і навіть войовничий атеїзм. Питання із розряду і ряду вічних…
А потім кращий друг готовий іти воювати з тобою, з нами, бо тут, в Україні, виявляється, фашисти. І це також про життєві трагедії і вибори нашого покоління… Я, яка вчилася готувати вже молодою дружиною і досьогодні не розуміє, для чого на світі цибуля, бо ти її не їв, і не вміє пришити ґудзика… І ти, у якому дивовижно поєдналися таланти Майстра і Маестро, і кожен твій витвір, чи дерев’яна досточка для тещі, чи вітраж у ванній, чи відреставровані двері, чи тризуб з зіркою Давида у нас на балконі, чи прополота грядка на дачі, чи просте прибирання перед гостями, чи черговий ельфійський меч для онука чи японський меч для берлінської племінниці і багато-багато-багато ще різних чи, які зринають у пам’яті, — це особистісно зорієнтований витвір мистецтва.
Один із твоїх улюблених і знакових значків — «Менше піни»… Він, мабуть, про твою суть і сутність: менше піни, а більше справжності… Ми поклали його з тобою в твою останню, ні, крайню подорож… Разом із томиком Лема і глиняним драконом від онука… Пам’ятаєш тих драконів з солоного тіста, яких ти робив більше 30 років тому напередодні 1988 Нового року синового народження? І як ми їх продавали в Трубі, щоб поїхати у Львів? І ми тоді ще, здається, не здогадувалися, що нас уже троє…
І, може саме цей створений нами світ, у якому намагалися об’єднатися і підтримувати одне одного любов і дружба, біль і пошуки спільних та різних шляхів до взаєморозуміння, турбота, віра і довіра, захоплення і прийняття Іншого, Іншої й Інших, дає надію на майбутнє. Бо наш дім і наш світ був і є живим. Я намагаюсь, щоб він залишався таким і зараз, гукаю: Папа, я дома… Нарешті зрозуміла, що віски випаровується з рюмки і намагаюсь встигнути до комендантської години збігати повз наше озеро, покласти квіти під камінчик там, де ти впав і не зміг піднятися… Так, він, складений із тисяч дрібниць нашого буття, був щасливим…. Здається, ми довели і доводимо, що світ, у якому є прагнення зрозуміти, у якому є чесність, але нема зради, який є жорстким, з суперечками, втомою і роздратуванням і не завжди затишним, але чесним, надійним турботливим і добрим попри все, має право на існування… І може бути щасливим… І він може перемогти…
Дякую тобі за наш світ… Світ, який ми маємо зберегти… А з насіння, що поклали для тебе на Байковому, проростають соняшники… Хоча, чому лише для тебе? Буквально зараз згадала, що папа також любив насіння… Любимо вас… В усіх світах… Далі буде…
Ірина Красуцька
