Літо заходило з берега. І зростав у тому березі я. То була моя суверенна територія. Город закінчувався берегом, а за ним вже починався луг. В березі була копанка – центр мого Всесвіту. В копанці жили карасі, коропи, в’юни і лини. П’явки і черепахи. Копанка була глибока й довга. Там можна було купаться і пірнати.
Взимку копанка замерзала і перетворювалася на каток. Навколо копанки росли вільхи, очерет і осока. Їх можна було взимку палити, з дозволу батька. Або, без дозволу. Бо, в березі все можна. «Пуститися берега» – це якраз про берег.
В «Землі» Ольги Кобилянської є образ «Сусідського лісу». Саме там брат вбиває брата. Бо ліс – поза людьми, поза межами, в тому лісі не діють людські моральні закони й приписи. В лісі все можна, все дозволено. Так само і в березі. Баба казала, що бог бачить з неба все. Але бог висів над сараєм, а до берега його не хватало… В березі гріха немає.
Біля копанки, в кущах, я ховав цигарки, сірники, самопал і карти з голими жінками. Все це було незадеклароване. По своїй суті, берег був «Діснейлендом». Там було все, що треба дорослому самодостатньому чоловікові віком від 5-ти до 15-ти років. В копанку я вкидав компрометуючі мене докази. А також різні прикладні речі, як наприклад, молотки, рубанки, пилки, гирі і тупори. Не питайте, навіщо. В дитинстві свідомість працює інакше, і можливість щось вкинути у воду, «щоб булькнуло» – абсолютно самоцінна сама по собі.
Іноді нутрії, які тримав батько, прогризали дно в клітці, і також втікали в берег. То була їхня берегова Січ. Біглі нутрії купалися в копанці разом зі мною, і щирили до мене великі жовті зуби вільних, свобідних тварин. Це вже були інші нутрії. Дикі й не наші. Вони були свої власні нутрії.
Збоку від копанки починалося болото й ліс. Темна матерія, холодна глибина. Крони дерев угорі спліталися так щільно, що сонячне світло до низу майже не доходило. В болото було ходить не можна, бо там можна було втопиться. Саме тому, я справно ходив у болото кожного дня. І жодного разу не втопився. В мене були свої таємні стежки. В тому болоті жила Лесина Мавка, собака Баскервілів, русалки, водяники і поторочі. В болоті живе Ох. В болоті живе Мара, яка колись завела діда вночі аж у Воронинці. Мара була біла, в довгій нічній сорочці, з розпущеними чорними косима… Також в болоті жили всі ті літературні герої, чиєю локацією було визначено болото.
В часи тотального радянського дефіциту, коли нічого й ніде не можна було купити, навіть за наявністю грошей, в селі відкрили магазин, який торгував «фірмовими» речами за лікарські рослини. Поясню для молодшого покоління: окрім того, що ти платив гроші за джинси або кросівки, ти ще мав принести 20 кілограмів гарбузового насіння або 30 кілограмів коріння аїру. Ми жили в такій країні…
На той аїр ми з матір’ю й націлилися. Бо чого-чого, а якраз аїру в березі вистачало. Цілісінький тиждень, з ранку до вечора, ми удвох лазили тим болотом, як дикі люди, по шию в багнюці й муляці, і нещадно рвали коріння аїру. Потім з’ясувалося, що це якийсь не той аїр, нереєстровий. І джинсів нам ніхто не продав. Ми понесли аїр додому і віддали його нутріям. Нутрії їли аїр з задоволенням, а я їх штрикав палицею крізь прути клітки, аби нутрії відчували, що не все воно так просто дається в жизні…
Листя зеленого аїру люди рвали на Трійцю, аби вкрити ним долівки в хаті. Вже зараз я пішов був у берег, щоб нарвати аїру на свято, і з’ясував, що аїру в березі більше немає. Росте лише гостра звичайна осока, яка на «клечання» не годиться.
Десь подівся аїр, – кажуть люди. Іноді я думаю, що то ми з матір’ю той аїр тоді й погубили. Можна написати монографію «Джинси, аїр та локальна екологічна катастрофа в середній Наддніпрянщині в третій чверті ХХ століття»…
Віталій Чепинога