З нею я був у піонерському таборі. Красива єврейська дівчинка: вугільно чорне волосся, ніс із легкою горбинкою, постійно привідкритий ротик з двома білими як крейда передніми зубами, які помічаєш ще здалеку. Вона була трішки сутулувата, але це лише додавало їй. Я на неї задивлявся.
Але, здається, жодного разу не говорив з нею особисто. Бо були дівчата-«пацанки» – з якими легко. Натомість були трійко – і ця єврейська дівчинка серед них – які вже трошки панночки. Трималися своєю зграйкою, терлися біля хлопців-вожатих (студентів педінституту), обговорювали їх, закохувалися. А щодо нас, однолітків, у їхніх поглядах читалося: який бадмінтон – любов!
Вже коли ми повернулися з табору, я почав часто зустрічати її, виявилося, ми близько живемо. Але спільних інтересів все одно не додалося. Прівєт! – Прівєт! – не більше.
А ще я мав приятеля Гіту, який приходив у наш двір до мого сусіда Паши Бендера – вони були однокласниками. Чому Гіта? Бо прізвище Гітельман. Едік Гітельман, он же Гіта.
Ми лазили по горищах, їздили велосипедами на річку, робили луки-стріли, взимку на затертому снігом асфальті грали у хокея. Але Гіта почав швидше дорослішати. Я ще міцно стояв посеред дитинства, натомість він вже був однією ногою в юності – знав імена-прізвища учасників Бітлз, міг проспівати Вот кен ай ду і розсуждав о женщінах.
І от якось я зустрів їх разом – Гіту і… Гіту – ту саму дівчину з піонерського табору. Як дві краплі! Боже, як я раніше не здогадався, що вони брат і сестра. Тим більше, що і її у таборі також називали Гіта. Носи з горбинками, білі передні зуби – наче під копірку.
Вони синхронно привіталися до мене, після чого здивовано повернулися одне до одного і так само синхронно спитали: ти теж його знаєш?! Себто, мене. Едік кудись побіг, ми з його сестрою лишилися.
Мені як і раніше не було про що з нею говорити. Але ми пішли, пішли, пішли разом… І я несподівано з’ясував, що ні про що можна балакати не зупиняючись. І вперше особа жіночої статі спитала у мене: що я про неї думаю? Боже, як це дитячо-доросло! Хто хоч раз у житті був підлітком, знає, наскільки це питання неуникненне у певному віці. Якщо його не поставиш ти, його обов’язково хтось поставить тобі.
Ми з нею ще кілька разів мали довгі зустрічі. У ті роки це називалося «ходити разом». Не знаю, чим би воно закінчилося. Можливо, розчаруванням. Бо при тому, що ми однолітки, вона все ж була дорослішою. Натомість мого батька перевели по службі, і ми перебралися до Києва.
Телефону у Гіти вдома не було, я хотів їй написати, але, просидівши над аркушем, зрозумів: якщо теревенити ні про що можна легко, то писати ні про що – це не одне й те саме.
Років через сорок я взнав, що вони емігрували до Німеччини. У неї — діти, чоловік теж єврей, але з Росії. Звали її Яна. Яна Гітельман, Гіта.
Вадим Петрасюк
