Сьогодні зранку, 15 травня 2025 року, світ завмер в очікуванні дива – всі чекали чи зустрінуться у Стамбулі лідери трьох держав – Зеленський, путін, Ердоган і чи домовляться про перемир’я? На жаль, дива не сталося (що також цілком прогнозовано). Тому й протокольного фото за участі цих «трьох» ми сьогодні не побачимо…
Натомість пропоную ось цю архівну світлину, зроблену теж 15 травня, але 51 рік тому. Спитаєте: «А хто ж вони, оті троє легенів?». Відповім: «Ні, вони не належать (і ніколи не належали) до «сильних світу цього», згаданих на початку допису. Це – два моїх рідних брати (Іван, Микола), і я серед них. Крайньому ліворуч – 21, середньому – 18 і відповідно крайньому праворуч – 25».
Іван 10 днів тому (5 травня 1974 року) саме завершив строкову військову службу під Ленінградом і повернувся до рідної домівки. Микола пройшов цю «школу життя» ще раніше, у 1968-1970 роках (НДР). Як і найстарший брат Віктор (його, на жаль, немає на цьому фото, бо перебував у той час у далекому плаванні). Він виконав свій військовий обов’язок перед державою ще у 1960-1963 роках – моряком Чорноморського флоту.
Колишні «вояки», як видно з фотографії, тепер лише іронічно посміхаються: «Ну, що, салага, от і до тебе, «мізинчика», дійшла черга скуштувати солдатської каші…». А салага й не ухилявся і не відмовлявся. Бо в ті часи на юнака, що не служив в армії, «білобілетника», дівчата дивилися скоса…
Отож, 15 травня у моєму житті – переломна дата. Цього дня, 51 рік тому, тримаючи в руках вручену напередодні повістку, у супроводі рідних та друзів з’явився на призовний пункт Бериславського райвійськкомату (цей момент якраз і закарбовано на викладеній світлині).
За іронією долі, ту повістку вручили мені у «пожежному» порядку – мабуть, як своєрідне напучування на майбутнє, щоб не «ліз поперед батька в пекло». Річ у тім, що ще 3 травня я з власної ініціативи навідався до військкомату, щоб з’ясувати, чому мені й досі не прийшла повістка, бо декого з друзів ще тиждень-два тому «забрили» до війська.
– Вашу партію (мали на увазі ВУС, військово-облікова спеціальність) відклали на осінь, – пояснив військовий комісар. – Так що гуляйте до осені!
Гуляти я, звісно, не збирався, бо успішно працював слюсарем на місцевому машинобудівному заводі. Але й така перспектива – чекати до осені – мене теж не дуже влаштовувала. Адже таким чином ще на півроку (а насправді, на цілий рік!) відтерміновувалася можливість мого повторного вступу на омріяний факультет журналістики Київського державного університету імені Т.Шевченка. А вдруге поступати до цього вишу я твердо вирішив уже після армії – щоб не висіла вона потім наді мною «дамокловим мечем».
Зрештою, змирився: «стадіон, так стадіон», себто – осінь, так осінь. Пішов собі далі працювати. Аж ось 9 травня у центрі Берислава, на урочистому мітингу з нагоди Дня Перемоги, зустрічає мене редактор районної газети Іван Іович Шинкаренко та й каже: «Слухай, Грицю, кидай той завод та переходь на роботу до нас у редакцію! Якраз з’явилася вільна ставка…».
– Іване Іовичу, дорогенький, ну, який мені сенс зриватися з місця, коли через півроку мене все одно «забриють» до війська? Тільки зайвий запис з’явиться у трудовій. Я ж не «літун» якийсь…
І навіть батько, до якого додому на «бобику» приїжджав редактор районки, щоб вплинути на моє рішення, не зміг мене переконати…
І ось вранці 14 травня, як завжди, за заводським гудком приходжу на роботу, отримую від майстра ковальсько-пресового цеху виробниче завдання, працюю. Коли перед самісінькою обідньою перервою – телефонний дзвінок із заводоуправління: «Зайдіть до військово-облікового столу!». Зайшов, а там мені прямо з порога – повістка: «Завтра о 8-й ранку бути на призовному пункті!».
Отакої! Це ж треба ще з «бігунком» побігати по кабінетах, отримати повний розрахунок і трудову книжку. А ввечері, як годиться, накрити вдома стіл, бо ж не годиться «на суху» – у нас так не заведено…
Годині о 15-й був уже вдома. Мати: «Чого раніше звичного, сину?». «Завтра в армію, мамо…». Як стояла, так і заніміла. Відро з водою впустила посеред двору… А потім – у плач…
… Зрештою, бериславську традицію ми не порушили: на ноги була швидко піднята вся наша вельми чисельна рідня, котра так само швидко зібралася на стихійний вечір-проводи до армії. Були присутні також усі сусіди, навіть дві однокласниці, котрих устиг попередити про свої «несподівані проводи»…
А травень 1974-го теж був холодний, як і цьогорічний. Бо коли після бурхливої ночі мене рано вранці розбудила мати: «Синку, вставай… Пора…», я вийшов надвір, глибоко вдихнув і видихнув – угору здійнявся легенький клубок пари…
Григорій Южда
