Колгоспні «стахановки»

Історія цих давніх фото сягає не 1918 року, а 1988-го. Журналісти редакції відзняли їх у віддалених селах лісистої Чернігівщини. Якраз тоді кремлівські вожді щосили старалися реанімувати міфічні цінності «розвинутого соціалізму»… Оці немічні бабусі-сіроми колись були юними, чепурними і життєрадісними. Працювали звичайно ж у колгоспі, звичайно ж, доярками або рабинями в рільничих ланках за бідацькі трудодні. У народі про таку дику форму соціалістичної експлуатації навіть гуляв шестивірш:

Трудодень, трудодень,
Дайте хліба хоч на день.
Працювала вісім день,
Заробила трудодень.
А від того трудодня,
Голодую я щодня.

Не можна ні пояснити, ні зрозуміти подібного ставлення до людини. Хоча навіть в умовах радянської панщини жінки ці все ж вірили, що невдовзі заживеться легше, у них будуть просторі оселі й великі дружні сім’ї. Але не так сталося, як мріялося. Війна не повернула їх чоловіків, залишивши на згадку тільки нестихаючу печаль. Одні не встигли прижити дітей, а в інших – хвороби та злигодні передчасно забрали силу і життя.

Тому цим безталанним жінкам доводилося лишень тяжко працювати і піднімати на ноги зруйновану війною країну. Хіба не хотілося їм, молодим, зустрічати світанки на чоловічому плечі? Це природне бажання. Натомість зі сходом сонця доводилося із сапою гнути спину на бурякових, на гонах без кінця і краю. У кріпаччини, мабуть, і то привабливіше обличчя.

А ще часто бувало так.
Якась жіночка не встигне вранці витопити у печі і стати вчасно до роботи. Біля двору не забариться посильний від голови колгоспу на огирі та з пужалном, і вже гримає у шибку:
– Катерино, на буряки!

Якщо ж на окрик не зважають, схопить відро води в сінях і шубовсть у піч. Доводиться бідоласі зі сльозами в очах підкорятися. А те, що діти залишаються голодними на цілий день – то діло десяте. Для начальства головне вчасно відзвітувати до району, що з прополюванням буряків у колгоспі впоралися.

Якось непомітно підкралася старість, а здоров’я ще замолоду лишилося в колгоспі. Ці знедолені колишні «стахановки» стали нікому непотрібними. Виходить їм у гіркій самотині та безпросвітній нужді вікувати в скособоченій хаті з обідраними стінами та приземистими віконцями.

Сумно, але ці старенькі жінки із залишком життєвих сил – фактично бідні сиротини без жодних надій на краще. Такої відцвілої долі не побажаєш навіть ворогові…

… Безсердечні люди і немилосердні часи були завжди. А сьогодні які вони? На жаль, нічим не кращі. Якщо не сказати значно гірші. Особливо стосовно тих, хто зостався бідною сиротиною: без чоловіка і дітей, без здоров’я і соціального захисту держави. Не хотілося би наповнювати людські душі зажурою, однак із якого боку не поглянути на це ганебне явище, а правди не сховаєш.

Михайло Перевертун