У дворі, на траві, паслася квочка з курчатами. Квочку прив’язували до 10-кілограмової гирі. Колись до тієї самої гирі прив’язували й мене. Так бабі було легше за мною «глядіти». Часто ми з квочкою билися навкулачки. Один на один. Все по чесному. Коли я трохи підріс, то вкинув гирю у копанку. Разом з квочкою. Квочку врятували, а гирю – ні.
Коза паслася за хатою, і була прив’язана до карбюратора. Батько купив карбюратора аж у Москві, по блату, для наших «Жигулів». Але з’ясувалося, що це карбюратор до автомобіля «Волга». Тож до «Жигулів» карбюратор не підійшов, а до кози – підійшов.
Коза – то вредна тварина. З козою ми теж билися. То вже була вища ліга єдиноборств. Коза – це тобі не квочка, в двобої з козою потрібна неабияка майстерність. Коза була підла й злопам’ятна.
– Нема нічого хужого за козу, – казала баба. – Якщо воно рішить здохнуть, то воно таки здохне, хоч ти їй кіл на голові теши.
На підтвердження бабиних слів, кози дохли часто і з задоволенням.
– Мабуть, що з’їла, – таким був неодмінний бабин діагноз. Рідко яка коза доживала до поважних років. Але коли доживала, то козу різали на м’ясо. Як бачимо, альтернатив у кози було не так багато.
Як правило, коза їла чиюсь майку, або труси, що сохли на груші. Пізніше, з розвитком цивілізації й технологій, кози перейшли на кульки й пакети. Якось у нас був цап Грицько. То він з’їв дідів картуз з кокардою, і нічого йому не було. Мужчини крепші, ніж кози-дівчата…
Козу приходив різать сусід Степан. Після цієї кривавої церемонії, баба смажила свіже козяче м’ясо, діставала з комірки сулію самогону та пригощала різника за добру й чесну роботу.
– Ну що, Тетяно, гарно Стьопа сусід козу зарізав? – питала бувало сусідка.
— Та, гарно, — казала баба. — Але ж він сам її й з’їв пошти всю.
Посеред городу росла стала груша сорту «Бера». Дід обідав під грушою. Дід був сліпий. До моїх обов’язків входило слідкувати, щоб у миску з дідовим борщем не впала оса, і не вкусила діда за язик. Іноді я казав дідові, що впала оса в миску, а іноді – не казав. Бо в дитячому віці природня допитливість та прагнення експерименту важливіші за емпатію та співчуття.
Батько натягнув для сліпого діда дріт від хати до уборни. По цьому дроту, тримаючись рукою, дід ходив «по нужді», як тролейбус. Знічев’я та з нудьги ми з сестрою, бувало, перев’язували дріт, і перенаправляли діда замість уборни в берег, до болота. Дід, втративши «фарватер» забрідав по коліна в багнюку й матюкався. Це було смішно. Діти – достатньо жорстокі люди, хоч і не дають собі в тім звіту.
По всьому двору росли абрикоси, їх було штук тридцять. Навесні весь двір було вкрито абрикосовим цвітом, як снігом. За бджолиними гулом не було чути нічого. Коли абрикоси дозрівали, я залазив на дерево і рвав свіжі помаранчеві плоди. Абрикоси баба продавала на трасі. Чотири рублі за відро. Два мені, два – бабі. Honest business. Баба складала свій дохід з абрикосів «під клейонку» в хаті. Іноді я несакціоновано добирав з бабиного доходу собі на потреби, бо справедливо вважав, що мій внесок у абрикосовий бізнес був більшим, ніж бабин. «Падлюка!» – казала баба, не дорахувавшись грошей.
Перед хатою ріс старий горіх. На горіхові в мене було гніздо. Туди я втікав від баби в моменти особливої небезпеки. Баба не могла вилізти на горіх, і намагалася мене дістати з землі граблями.
Коли я вже виріс, а баба давно померла, я подарував батькові на день народження краватку від Stefani Ricci. Але батько був уже старий, і краватка від Stefano Ricci йому була не сильно потрібна. Тож він підв’язав краваткою від Stefano Ricci гілку на горіхові, щоб вона не відчахнулася. Якийсь час наш горіх був самим модним у селі.
Коли я вже жив у Києві, то якось приїхав до села, і причепив до горіха гамак. Випив пива, та ліг в тому гамакові полежати, під горіхом. Повз двір люди гнали корови на пашу, і підозріло поглядали на мене в гамакові. Батько сказав: «Зніми той гамак!»
— Чого?
– Та, того, що люди й так злі. А ти ще в гамаку лежиш. Ще сарай нам спалять…
Віталій Чепинога
