Йду лісом з палицями вранці. Хмарно, темно, дощ накрапає… Посеред лісу стоїть джип. Біля джипа жінка загрібає граблями стежку… В мене такі думки: або здуріла, або відьма! Думаю: так, чи інак, але краще її акуратно й непомітно обійти боком.
Бо якщо жінка возить в джипі граблі, то цілком ймовірно, що в неї ще є там сокира, ружжо, бензопила і “болгарка”. Чого я буду рисковать?
Аж тут підходжу ближче, впізнаю знайому.
— Бог в поміч! Що це ти таке інтересне робиш?
— Та, загубила телефон, та оце шукаю тепер.
— Коли загубила?
— Позавчора.
— Хм… Це дуже дивно, що ти його позавчора загубила, а шукаєш сьогодні…
— Та я вже тут три дні гребуся, трясця його матері!
— А! Ну, я думаю, що, мабуть, уже його хтось знайшов.
— Та, мабуть… Ну, я ще трохи погребуся.
— Ну, погребися. Може й знайдеш…
Пішов далі. Кричить мені навздогін: “Ти ж тіки в фейсбук не пиши про мене нічого!”
— Добре! Не буду…
Віталій Чепинога
