Повідомляють, що ЗСУ зайшли і контролюють російське село Тьоткіно на території Курської області. У мене це Тьоткіно викликає якийсь подаленілий в часі, але чомусь невитравний спогад. Такий собі епізод із життя… Після закінчення Житомирського автошляхового технікуму, перед службою в совєцькому війську, я за направленням (чи розподілом) поїхав працювати в Білопільське районне шляхово-ремонтне управління на Сумщині.
Це була перша половина холодного, зі снігом і приморозками, квітня. Пропрацював я там, здається, всього два тижні. Переважно сидів у їхньому «офісі» і переписував таблиці, але якогось дня мене, зеленого «майстра», на чолі з бригадою тертих-перетертих роботяг відправили ремонтувати дорогу.
Нас привезли майже до російського кордону. «З їхнього боку он там вже видно їхню дєрєвню Тьоткіно», — сказав мені хтось із моїх «підлеглих». Пригадую, було холодно й незатишно. Низько нависали сірі важкі хмари. Здається навіть, що з неба цідився дрібний колючий сніжок.
Аж тут з боку кордону показався грузовик. Він привернув мою увагу тим, що в його відкритому кузові сиділи якісь люди. Коли цей грузовик (старий допотопний ГАЗ-51) під’їхав ближче, я побачив картину, яку чомусь запам’ятав на все життя.
У кузові, певно, на лавках, тісними рядами плече до плеча сиділи чоловіки. Їх було багато, і всі як один були одягнуті у фуфайки кольору «хакі» і чорні шкіряні зимові шапки з опущеними вухами. Вони сиділи мовчки, зігнувшись, з суворими обличчями (мордами), спинами в напрямку руху.
Я тоді подумав, що це калхозніков везуть на якісь «весняно-польові роботи». Тепер думаю, що то, можливо, були зеки. «@цапи», — лаконічно й виразно прокоментував хтось із моїх «підлеглих»…
Такий-от гротескний сюр. Яскравий мазок до якоїсь стрічки фон Трієра чи Кустуріци… До речі, тоді мене, зовсім юного й не дуже обізнаного в політиці, здивувало, що мешканці Білопілля, міста, дуже близько розташованого від російського кордону, розмовляють українською мовою. Більше того, їхні коментарі стосовно сусідів по той бік кордону були переважно зверхньо-зневажливі і глузливі.
Михайло Сидоржевський
