Повзуть мурашками по тілі
оці квітневі заметілі.
Оці сніги на квіти зрілі
і на смарагді пасма білі…
Лід кришталем поверх
пелюсток,
Які у фарах, ніби
люстри.
Замерзлі сльози
верболозів.
Й джмелі вжахнуті
від морозу…
І відчай тих, хто садом
сутній.
І страх, що знову на
розпутті.
В біді, в боргах і
безнадії.
Як ці деревця молодії…
Життя таке – воно
безжальне.
Воно наскрізь з вітрів
кинджальних.
Обманів, зрад, плачів
і воєн.
І ти пропав, якщо не воїн.
І ти пропав, як
оступився.
Злякався, втік,
чи заблудився.
Не відстояв,
не став до бою.
Воно пограється з тобою.
Принизить, вирве із
орбіти.
Із днів де дім, любов і діти.
Де ти була сама
собою.
Сміливою. Ого якою.
Перед всіма метала перли…
Прикрили, виперли, приперли.
Подумали, що ти здалася.
А ти свободою
впилася.
І крила правила для лету.
І вже замислила вендету…
… Вітри й сніги весні
програють.
І вороги це добре
знають.
Бо сонце вже летить
крізь темінь.
Я знаю це.
Я з ним у темі.
Не бійся – зло тебе
боїться.
І кожна рана
загоїться…
Плекай сади і сій
насіння.
Вже скоро Боже Воскресіння!!!
Ануш Балян
