Микола Федорук своєю працею настільки міцно вмонтував себе в місто, що я до сих пір не можу повірити в те, що його вже немає. Місто є, а його немає. Як він і попереджав, наголошуючи на тому, що всі ми тимчасові. Чернівці ще не знають, як їм поталанило, що в період переходу від радянщини до ринку, на чолі міста був саме Микола.
Виважений, спокійний і відданий Чернівцям. Якби він тоді не опинився біля керма, невідомо чи Чернівці ще були б містом. Це не перебільшення, і ті, хто розуміє про що мова, підтримають цю тезу.
В ньому вражало багато речей. Він уміло користувався своїм досвідом, умів точно підбирати людей для якоїсь справи, досконало знав Чернівці. Апогеєм його головування стало святкування 600-річчя. Він міг не лагодити так глибоко головну вулицю Чернівців. Але взявся. Переживав до останнього дня. Але у нього все вийшло. В цьому весь Федорук. І де тепер ті, хто заперечував проти кленів посеред Кобилянської?
Дивився здалеку кадри похорону. Бачив його буквально за декілька днів до 7 травня. Якось дивно він помахав на прощання. І 11-го мені, звісно, не подзвонив як завжди і вже ніколи не подзвонить.
Ні, він не прощався. Навпаки був націлений на життя. Але сталося так як сталося. Памʼятником йому — його Чернівці.
Не вірю.
Довго
Довше всіх на світі живуть люди, у яких немає остаточного результату. У них немає крапки. Вони постійно ставлять перед собою нові цілі. Це колекціонери, диригенти, селекціонери, вчені кафедр суспільних наук ЧНУ.
Вони щодня придумують собі мету і їм немає коли помирати. Довго живуть також міські алкоголіки. До речі, я думаю, що пиво винайшли вранці.
Дуже довго живуть холостяки або ті, хто в громадянському шлюбі. Жити в громадянському шлюбі — все одно, що взяти жінку в лізінг. Немає жодної відповідальності, всі вільні, не нервуються і тому довго живуть. Вони шасливі і на заставках телефонів у них власне фото.
І, нарешті, довго живуть ті, хто пʼє вранці каву. У каві головне — місце, де ти її пʼєш. В Чернівцях таких місць безліч і кожен може обрати собі до вподоби. А отже кожен може жити довго. Живіть!
Слабкість
Хочеться поїхати на літо до себе в маєток, сісти у шезлонг і, обмахуючись віялом, читати Мопасана. А в полі щоб хтиво сапали молоді селянки у хустках і в підгорнутих спідницях. А молоді засмаглі стегна вони підставили під безсоромні сонячні промені. І щоб тихо.
А ввечері — карти чи більярд з іншими поміщиками, абсент і київський торт від Порошенка. І тиша, ніяких новин від Трампа чи від будь-кого іншого. Жодного тобі телевізора, компьютера, радіо. Лиш тиша, в якій чути як підростає бузок і літають хрущі.
Селяни вчасно платять податки, тендери відмінили, курс валют стабільний, долар дорівнює гривні. Зайшла щоб якась випадкова графиня:
— Може бокал вина?
— Ні.
— Чому?
— Я так мало не буду!
І кудись понесла свої очі. А ти знову у шезлонг. І все як учора. І так щодня.
Спочатку
Спочатку ти молодий, а потім шукаєш тихі, безлюдні місця біля моря в Болгарії. Спочатку ти молодий, а потім повільно йдеш Кобилянською і молиш бога, щоб не зустріти знайомих. Спочатку ти молодий, а потім йдеш на колишній «пʼятачок» за університетом і стогнеш, що там виросли дерева і вже не видно панораму міста.
Спочатку ти молодий, а потім перед сном пʼєш кефір чи грецький йогурт і оминаєш пиво в холодильнику. Спочатку ти молодий, а потім тепло одягаєшся в травні. Спочатку ти молодий, а потім припиняєш оглядатися на гарних жінок, а дивишся собі під ноги.
Спочатку ти молодий, а потім не розумієш: якщо сусідка зайшла за сіллю, то їй потрібен перець! Спочатку ти молодий, а потім розумієш, що ми живемо серед небезпечних, заздрісних і лихих людей з дружелюбними пиками.
Але спочатку ти був молодим.
Напєрєвєс
Ходять тепер з телефонами «на пєрєвєс». Йдуть собі двоє, а їх ніби четверо, бо у кожного телефон ввімкнений перед носом. Не уявляєш собі чого ця людина варта без телефону. Та нічого! Просто нуль. Ви бачили людей, схожих на нулі?
Немає тепер, бо всі з телефонами — фермери, бандити, домогосподарки, офіціянти, чиновники, які в деякому сенсі також офіціянти. Втім тепер всі офіціянти при своїх телефонах, бо їх треба заряджати, обслуговувати і з ними розмовляти.
Тепер телефон — це головне, а людина лиш при ньому. Який телефон така й людина. І чим телефон дорожчий, тим людина дешевша. І навпаки.
Людина запамʼятовується за маркою телефона. Айфон — крутий, щось китайське — простіший. Телефон кнопковий — пенсіонер. Або вчитель. З тих пір як телефони відвʼязалися, вони отримали занадто багато прав. А обовʼязків мало. Як їх знову привʼязати?
Кидання
Як кажуть тепер в трампівській Америці — і знову хеллоу! Ніколи не думав, що мені колись вдасться кинути палити. Але я просто припинив встромляти цигарки в рот і підпалювати їх там, і це спрацювало! Перед цим, правда, я припинив самостійно купляти цигарки. Просто стріляв їх у перехожих малознайомих курців.
Спочатку давали. А потім перестали. Це також допомогло. І все! Дуже просто. Деякі шукають замінники палінню, переходять спочатку на оці айкоси тощо. Але тут повільно не підходить. Треба рєзко. За один раз. А потім потрібно, зчепивши зуби, потерпіти трохи. Скоро зрозумієш, що не палити так само цікаво, як і палити.
Звикнеш не пускати кільця з диму, а насолоджуватися чистим повітрям під носом. І зовсім скоро прийде бажання переглянути інші погані звички. Правда, не всі. Наприклад, не слід кидати читати книжки. Бо книжки для того, аби нагадати тобі про те, що твої оригінальні думки не такі вже й нові.
Засторога
Ми живемо в жахливому світі, де тим, що виправ фіранки, вважається той, хто натиснув кнопку пральної машини, а не той, хто знімав їх і вішав назад.
Я власник невеличкої овочевої крамниці на Заньковецької. Мене тут кличуть Алік. Я той, хто вішає фіранки, але не пере їх. Мій бізнес стабільний, але важкий. Мій портрет у віці 2 роки висів у поліклініці на Боженка як взірець дитини, мовляв треба робити саме таких дітей.
А ще я чернівчанин. Якось до мене причепилося дівча. «Дай мені поносити твоє прізвище», — каже вона. Довелося одружитися. У неї тоді і вибору особливого не було — або якийсь невдаха, або я.
Пішло життя. Воно в Чернівцях складається з двох частин. Першу частину зуби працюють на тебе, а решту життя ти працюєш на зуби. Але світ наш жахливий все одно. Тому я нічого нікому не обіцяю. Інші чоловіки обіцяють перевернути гори заради чогось. І що? Ви хоча б раз бачили перевернуту гору?
Володимир Килинич
