Минає вже п’ятнадцять років, як тебе немає. А я й досі живу так, ніби ти поруч. Бо ти був людиною, якої не можна забути. В усьому – в розмові, у мовчанні, в тому, як ти дивився на світ, – було щось особливе. Ти вмів насолоджуватися життям… В тобі було так багато жаги до пізнання, творення краси…
Біологія, соціологія, архітектура, кераміка та порцеляна, мистецтво творення камінних садів, подорожі та багато-багато іншого… Твоїх захоплень не перелічити. Ти міг годинами розповідати про фізіологію людини (адже біолог за освітою), а потім – так само невимушено – переходив до розповідей про культуру, архітектуру, великі храми і міста, які мріяв побачити.
Пам’ятаю, як горіли твої очі, коли ти гортав книгу про буддійський храм Боробудур. Ти чомусь дуже хотів відвідати це місце, і це твоє бажання здійснилося – за місяць до твоїх останніх земних днів. Це була якась твоя поспішна перемога над відстанню і часом. Мабуть, ти щось знав…
А ще – твій світ з порцеляни. Твої руки, сильні, кремезні, вміли творити такі витончені мініатюри, що я не раз ловила себе на думці – як це можливо. І все, що ти робив, ти робив із любов’ю.
Та найпристраснішою була твоя любов до України. Вона була справжня і щира. Ти належав до тих, хто не лише мріяв про вільну й демократичну державу, а усе життя наполегливо працював, щоб вона стала такою – європейською, гідною, чесною. Творив масштабні й сміливі проєкти, запровадив з колегами в Україні екзит-пол задля чесності виборів, а започаткований тобою фонд – Democratic Initiatives Foundation-Фонд “Демократичні Ініціативи” – залишається вагомим голосом громадянського суспільства в умовах війни і глибоких змін.
Так само віддано ти був поруч із тими, хто був тобі дорогий. Твоя любов була не показна, без зайвих слів, але в кожному спільно прожитому дні. Може, мені тому й здається, що ти десь поруч. У тіні лимонника, який ми разом саджали. У порцеляновому кухлику, який майстерно виліплений твоїми руками і тепер щодня нагадує про тебе. У тиші вечорів, коли я дивлюсь на небо й думаю про тебе.
Ти живеш у моїй пам’яті – не як біль, а як світло. Я досі тебе кохаю, так, як у перші дні, тільки глибше. З великою вдячністю за те, що ти був. За те, що я мала щастя бути поруч із тобою.
Ірина Філіпчук
