Немає нічого кращого за спокій. До цього не одразу приходиш. Пару війн, кілька років важкої праці, щось неврологічне, щось психіатричне, вік, знаєте, теж такий, інтересний. От і хочеться простого чоловічого спокою. Під небом, з кухликом, з тишею, з ясністю і прозорістю, і, головне, твердим усвідомленням, що завтра нікуди не треба. І післязавтра. І за рік – теж нікуди. А якщо кудись і треба, то сам собі обираєш шляхи: крізь терни до зірок або від серця до сонця…
Але триває війна, і все, що навколо – воно ж напувається війною, дихає нею, по суті – нею і є. Оточення, розмови, твої дії та дії людей поруч. Прагнення і завдання. Перспективи теж воєнні. Армійські та воєнні. Невеселі, значить, перспективи. Сумні, я б сказав.
Ніхто не прийшов і не поміняв. Ніхто не подякував і не відпустив жити своє життя. Однак намагаєшся якось жити оце своє життя всупереч, а воно не так легко, як виявилося, не так весело. Мені не подобається збирати гроші підрозділам на потреби. Не подобається сидіти в барі з побратимами та говорити про ПТУРи чи про полковників, не подобаються жарти про армію, не подобаються чорні жарти про війну. Та й загалом – що про неї – про війну говорити? І як?
Переможний пафос втратив актуальність. Помиральний наратив – надто помиральний і не до кінця сформований як наратив. А говорити про війну як про буденне явище – набридло до гикавки. Тому про війну здебільшого або сміємося або плачемо.
Я прагну спокою. З ясністю і прозорістю, з твердим усвідомленням, що завтра нікуди не треба. І післязавтра. І за рік – теж нікуди. І що я більше ніколи не вдягну форму ні на полігон, ні в окоп, ні на паркет, забуду прізвища і позивні командирів, армійські порядки згадуватиму виключно з винничуковою ностальгією і матиму ще бодай пару десятків років оцього спокою попереду.
А поки доводиться тішитися тим людям, які не дають нам остаточно втрати рівновагу і країну. Вони тримають на собі війну, хоча теж хочуть спокою. Бо немає нічого кращого за спокій. Або мертвого ворога далеко в степу…
Артем Чех
