Коли їдеш тихими провінційними дорогами, де за годину не буде й однієї зустрічної машини, є час і подумати, і думками поділитися. Перед поїздкою завжди готуюся. Читаю про міста й села, якими будемо проїжджати: Васильків, Фастів, Дідівщина, Хомутець, Брусилів, Кочерів…
Вже й не згадаю, хто з наших великих літописців сказав: історію України не можна читати без брому. Скільки разів ущерть названі і не названі села й містечка ворогами, колонізаторами стиралися ущерть. Куди тому Карфагену, руїни якого римляни сіллю посипали.
Знайомі археологи називають позначені місця Клондайком, тут де не копни – історія. Під землею. А із землі невідомо яким дивом знову і знову зростали й зростали хутори, села, міста, містечка…
Були часи, коли подорожні писали в час Руїни, що проїхали від Житомира до Фастова і не зустріли жодної людини. Уявляєте? На 100 кілометрів жодної людини. Колонізатори везли сюди інородців і нищили місцевих. Завжди. Майже все, що з великим трудом і за малі гроші видобували-викопували з цієї землі археологи зі своїми студентами миттю в СРСР вивозилося в Ленінград-Москву. Вигадане “Дике поле” мало історично назавжди лишатися диким полем.
Окрема історія правобережжя Київщини й Житомирщини повʼязана з колонізаторськими зусиллями Речі Посполитої. Польські магнати починали панщину (безкоштовна робота на полях пана) з 1-2 днів, а перед поділом Речі між Росією й Австрією дійшло до 5-6 днів. І сучасні історики у Польщі верещать: то ті дикі українці вчинили Коліївщину і Волинь в 43-му. 400 років нещадного грабунку і варварської експлуатації аборигенів. І ми ще їм лишилися винні?!
З подивом і жахом багато з сусідів дивляться зараз на титанічний спротив українців росії. І не росії бояться – нас бояться, бо знають, що не дамо у нас відібрати ні Закарпаття, ні Галичину, ні Волинь. Хай бояться. А ми своє відбоялися. На руїнах постане нарешті наша українська Україна, де не буде ні пана, ні хама.
Віктор Лешик
