Сергій Валентинович Красуцький. 08.05.1965 – 29.03.2025. Мій давній добрий друг, великий авторитет і один із героїв дитинства – з тих, в чиїй присутності зайвий раз рота роззявити не смієш, а натомість ловиш кожне слово. Українець, народжений у Татарстані. Десантник. Майстер на всі руки. Такий саркастичний і єхидний. Такий різкий і непоступливий. Такий… свій, попри його складний характер.
Коли я був малим, то трохи боявся його зросту, пишної гриви, бороди й вусів – зовні така собі гримуча суміш хіпі, Ігоря Талькова і Муфаси з “Короля Лева”. Я знав, звичайно, що “солдат ребенка не обидит”, але все одно побоювався.
Коли Красуцькі приїздили до нас, або ми до них, він завжди з порога тиснув мені руку і казав: “Привет, барбос”. І навіть тоді я сприймав це абсолютно нормально – бо смішно звучало. А тепер… Тепер безумно хочеться повернутись років на 25 назад, і почути цього “барбоса” ще раз. А потім колись і ще, і ще…
Наші родини дружать іще з 80-х років. В дитинстві, не маючи ще жодного уявлення про інь-
янь і те, як притягуються протилежності, я дивувався, наскільки різні – в плані спілкування – Сергій і Ірина Красуцькі. Жорсткість і м’якість як два полюси. Лише з часом зрозумів, що це тонкий баланс характерів і взаємне доповнення одне одного. Ми з їхнім сином Ігорем – ровесники, з різницею в кілька місяців. І невелика, але яскрава частинка безтурботного дитинства пов’язана саме з їхньою родиною, зокрема з Ігорем, який з роками дедалі більше схожий на батька.
Саме Сергій Валентинович відкрив для мене п’єси Подерв’янського – і, якщо пам’ять не зраджує, пісні того ж таки Талькова. Він став для мене одним із живих прикладів того, як можна жити в мирі й гармонії з іншими, не псуючи добрих взаємин – але водночас бути настільки упевненим у собі і настільки самодостатнім, щоб абсолютно не залежати від чужих оцінок і суджень, не перейматися тим, що скажуть інші. Він міг бути різкуватим – навіть із рідними, бувало. Але турбота з його боку відчувалася навіть у такі моменти.
Останніми роками не раз запрошував мене в гості, казав – приїжджай. А мені все було незручно, все було ніколи. Я обіцяв-обіцяв, відкладав-відкладав, і… от, довідкладався. Він пішов абсолютно несподівано. І зарано. Несправедливо і безбожно рано. Але залишив по собі стільки, що не берегти цей спадок було б тяжким гріхом.
Під час нашої останньої зустрічі я йому вклонився. Він цього вже не бачив… Якби бачив, то майже упевнений – сказав би мені щось гостре, цинічне, так, як він умів. Але інакше я не міг і не хотів.
Високих небес, Друже. Колись іще обов’язково зустрінемося – інакше бути не може, і ще ніколи не було. Колись…
Іван Жежера
